Читати книгу - "Джура. Далека пустеля, Ульмас Рахімбекович Умарбеков"

— Що ви робите, бабусю? — спитав я, не зводячи очей з самовара.

— А нічого, синку, додому йду, — відповіла вона, затинаючись.

— А це навіщо взяли?

— Що?

— Те, що тримаєте! Самовар!

— Он ти про що!.. А я собі думаю, про що ти питаєш, — засміялася бабуся. — Усі тут щось та взяли! От і я собі прихопила цю річ. На пам'ять про Айпашу-ханум. Небіжчиця дуже мене любила. Не чужа, отже, я їй була. А тепер, бач, німий Алі кудись подався. Від сина теж звістки немає. Коли б був живий, хіба покинув би свою рідну домівку?! А ти ж хто такий будеш, синку?

— Син Айпаші, яка вас дуже любила, — відказав я ущипливо.

— Вай-улай! Невже Бекджан?! — розгубившись, стара притискала самовар до грудей, а тоді, ніяково посміхнувшись, заквапилася назад, бурмочучи: — Зараз я самовар поставлю, чаю вип'єш з дороги.

Я ввійшов у дім. Порожні кімнати, бруд, багно, сліди багатьох людей на підлозі. У вітальні розчахнуті вікна, кілька шибок висаджено. За порогом я мало не наступив на затоптаний аркуш роздертої книжки. Підняв його і обережно струсив з нього пилюку. То була сторінка з книжки «Юсуф і Зулайхо». Я несамохіть перебіг очима рядки і мало не заплакав від заподіяної мені кривди. Потім акуратно склав аркуш і сховав його за пазуху. Але те, що я побачив у батьковому кабінеті, вкинуло мене у справжній розпач. Підлога кімнати вся була усипана подертими, затоптаними книжками, деякі з них були без палітурок… Рукописні копії творів Аль-Фарабі, Біруні, Абу Алі ібн Сіни, збірники газелів, дастапів — найдорожча частина батькової бібліотеки…

Я заходився складати книжки у стоси. На це пішло чимало часу. Вже заповідалися сутінки, коли я вийшов з дому і нав'ючив чотири великі в'язки книжок на коня. Підійшла бабуся й запитала:

— Ти вже тепер, мабуть, і не приїдеш сюди, синку?

— Ні, — відказав я, натягуючи поводи. Я й досі дивуюся, чому я тоді так впевнено відповів їй. Наче наперед відчув, що судилося мені попереду безпритульні поневіряння. — Не приїду. А самовар візьміть собі. Він і справді тепер нікому вже не потрібний у цім домі.

— Спасибі, сипку. Візьму напам'ять… Нехай буде… А може, все-таки вип'єш чаю, я тобі запарила.

Та я вже рушив, ведучи коня в поводу. Куди я тоді йшов, і сам не знав — куди очі світили. Думками я все ще був у своїй спустошеній, сплюндрованій домівці. Хто це укоїв, хто вчинив над нами таку наругу?! Невже більшовики? Невже їхніми руками було вчинене це варварство? Невже можна одне говорити в промовах, а робити все навпаки?!

Я згадав Лойка, колег-викладачів на курсах, Гавхар, старого, що стояв на варті біля міськкому партії… Ні, вони такого зробити не могли, ці люди на таке не здатні. Хто ж тоді? Нараз я ніби опинився вдруге на базарі, біля караван-сарая, почув жіночий плач, побачив, як падає під ноги юрбі ханський кат і гнівне обличчя сивого чоловіка на гарбі, побачив, зрозумів, що саме ці люди, засліплені несподіваною зненавистю, здатні були сплюндрувати нашу оселю. У вухах мені озвався голос покійного батька, який за хвилину до смерті допитувався в Лойка: «Чим я завинив перед цими людьми?! Хіба я скривдив колись бодай одну людину?!»

Справді, про яку батькову кривду чи провину може йти мова, коли він допомагав чим міг усім мешканцям махаллі, лікував сиріт, удів, жебраків?! Невже лікування бідняків достатня причина для того, щоб позбавити мене рідного вогнища?! Невже конфіскація і розграбування нашого буднику — найкращі ліки проти бідності?! Засіб зробити багатою оту бабусю, що цупила наш самовар?!

З цими думками я несподівано опинився біля воріт цвинтаря. Ноги самі привели мене сюди. Тим часом на землю вже спадали сутінки. Оглушливо скрекотіли коники. Припнувши коня до гілки старої всохлої шовковиці на березі арика, я ступив за ворота. Терпкий запах якогось цвинтарного зілля забивав віддих. Мені примарилося, ніби поряд зі мною стоїть моя мати. Колись вона щовечора спалювала в своїй кімнаті кілька сухих стебелинок гармали, відтоді мені на все життя запам'ятався аромат, що лишався по них. Я брів охайно, чисто заметеною й побризканою водою, стежиною. Обабіч, похиливши гілля, стояли старі вишневі дерева, і чорні кружальця тіней від їхнього листя монетами всипали доріжку. Дерева були схожі на учасників поховального ритуалу, що, схрестивши руки на грудях, стоять непорушно в жалобі, боячись порушити святу цвинтарну тишу. Проминувши ці дерева, я збочив до батькової могили. До пахощів терпкого зілля домішувався п'янкий дух розпашілої від денної спеки землі, і в мене запаморочилося в голові, тіло огорнула тепла хвиля якоїсь дивної млявості. Я ступив до могили, вклякнув біля неї, і невтримні сльози покотилися з моїх очей. Раніше я чомусь боявся сам ходити на цвинтар. Але цього разу мене не бентежили ні моя самотність, ні таємнича цвинтарна тиша, ні моторошна темрява, що повільно, майже непомітно, вкутала причаєні навколо дерева… Довго-довго сидів я біля могили батьків, аж поки догоріла свічка, і я запалив нову. Потім виполов на могилах бур'ян і будяки і спалив їх…

До Хіви повернувся удосвіта, віддав поводи тітоньці Султанпаші, а сам шмигнув до своєї кімнати і, не роздягаючись, упав на кошму. Побачивши в якому я стані, стара — спасибі їй — не намагалася мене розпитувати, не пробувала мені співчувати. А в голові в мене пекучою жариною жевріла одна думка: «Якщо вони могли таке вчинити, значить, немає в їхніх серцях ні жалю, ні милосердя».

Коли вранці другого дня, перемагаючи біль у голові, я продер очі, біля мене сидів Лойко.

— Оце так ти готуєшся в дорогу? — спитав він.

— Пізно ліг учора, — відповів я, навіть не спробувавши всміхнутися. — В Ургенч їздив.

— Знаю, — мовив він. — Це ти добре зробив, що книжки привіз. Вони тобі