Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

Рука Гордія сильніше стиснула мою талію, а мені нічого не залишалося, як мило усміхнутися йому. Весь цей час тато надто уважно спостерігав за нами.

— О, ти вже приїхав! — здивувалася Аріна.

Вона повільно попленталася в сторону батька, а він швидко поцілував її в щоку. Моя усмішка одразу ж впала, а я відчула неприємний укол ревнощів. Аріна усміхнулася йому та на декілька секунд пригорнулася до його грудей. Я відвела погляд, бо мені не подобалося дивитися на це. Тато так легко відмовився від мене, наче я ніколи й не була його донькою. Може, він завжди Аріну любив більше? Я раніше не помічала цього, але тепер уже з'явилися сумніви. Гордій раптом міцніше притиснув мене до себе та легко поцілував у голову. Я здивовано глянула на нього, а він усміхнувся та підморгнув мені.

— Ну що, будемо вечеряти? — спитав батько. — Та спершу мені потрібно у ванну. Страшенно втомився з дороги.

— Я нічого не приготувала, тому замовлю щось з доставки, — сказала Аріна.

Тато кивнув їй, а тоді попрямував до коридору. Аріна, усміхаючись, побігла до кухні, щоб зробити замовлення з найближчого ресторану. Я ж просто стояла посеред вітальні з Гордієм, що обіймав мене.

— Ух! — Я вдарила його ліктем в бік. — Відчепися від мене! Так міцно тримаєш, що я зараз задихнуся. Ще й ці твої парфуми. Ти всю пляшку вилив на себе, чи що? Я вже ледве дихаю біля тебе.

— Мені здавалося, що тобі подобалися мої парфуми, — сказав Гордій, дивлячись мені в очі. — Ти завжди так нюхала мене вночі, хоч і думала, що робиш це непомітно.

— Хто тебе нюхав? Я? Ти взагалі вже з глузду з'їхав?! Я... Я не нюхала тебе ніколи! Ти огидний мені.

Це неправда, і я таки частенько дозволяла собі вдихати його запах. Він мені справді подобався, але я краще помру, ніж зізнаюся йому про це зараз.

— Настільки огидний, що ти кожної ночі приходила до мене? — спитав він, примруживши очі. — Потім лежала на мені та говорила, як тобі зручно.

— Може, брехала? І взагалі це вже в минулому, зрозуміло? Я більше ніколи не прийду у твою кімнату. Запам'ятай мої слова, Гордюша! Це, — я показала пальцем на нього і на себе, — кінець.

— Це тільки початок, Поліно.

Він уважно дивився на мене, а я все ж змирилася з його близькістю та важко видихнула. Гордій чомусь мав надто впевнений вигляд, наче справді думав, що я так легко пробачу йому. Так, у мене дійсно є слабкість перед ним, але моя гордість не дозволяла мені зараз закрити очі на все, що він зробив. Я була ображена, і ця образа нікуди не зникне. До того ж він не попросив у мене пробачення, хоч і казав, що готовий це зробити. Напевно, збрехав...

— Арінко, як там справи? — спитав тато і попрямував до кухні, де досі була сестра.

— А як там справи у Полінки не цікавить? — тихо пробурмотіла собі під ніс.

Я мовчки проковтнула образу та опустила голову. Розуміла злість батька, але водночас сподівалася, що він хоча б спробує почути мене. Та йому було байдуже. Треба подякувати за те, що хоч не прогнав, але мені було б легше, якби він таки зробив це. Бачити його любов до Аріни та не мати змоги відчути те ж саме — це дуже боляче.

Долоня Гордія лягла на моє плече, а я здригнулася від несподіванки. Коли глянула на нього, то помітила, що він уважно спостерігає за мною. Мені не хотілося його фальшивої підтримки, тому я просто скинула долоню хлопця зі свого плеча. Він забрав свою руку навіть з моєї талії, даючи мені свободу. Я трохи відійшла від нього та полегшено вдихнула повітря, в якому не було його запаху, що мало не зводив мене з розуму. Через декілька хвилин повернувся батько та запросив нас до столу. Я трохи вагалася, а ще з'явилося бажання втекти звідси. Але куди? До будинку Гордія, де мене ніхто не хоче бачити? Я втомлено видихнула та попрямувала до великого столу, де ми раніше завжди вечеряли. Я підійшла до свого звичного місця і зупинилася біля стільця. Гордій, як справжній джентльмен, відсунув мені його.

— Дякую, — тихо буркнула я та повільно опустилася.

Він сів одразу ж біля мене. Ще й стілець підсунув максимально близько. Таким чином його нога торкалася моєї, і це мене дуже сильно бентежило. Аріна вибігла з будинку, щоб забрати доставку. Я вже хотіла піднятися, щоб допомогти їй розкласти усе, але батько подав мені рукою знак, щоб я сиділа на місці.

— То як так вийшло, що ви разом? — спитав він. — Та ще й одружені... Чекаю ваших пояснень, бо зовсім нічого не розумію.

— Ем... — розгублено почала я. — Ми з Гордієм уже давно знайомі. Познайомилися на одному з показів. Між нами з'явилася така дивна іскра, і я так сильно заплуталася. У мене ж Ігор у той час був, але з ним я ніколи не відчувала себе щасливою. Гордій... Він зовсім інший. Інколи дуже сильно бісить мене, а бувають моменти, коли мені хочеться його вбити, — я усміхнулася, — але попри це я відчуваю себе особливою дівчиною поряд з ним. У нас не склалося раніше, хоча ми й закохалися одне в одного по-справжньому. Я вирішила таки вийти заміж за Ігоря, бо думала, що так правильно. У день весілля випадково дізналася про те, що він весь цей час зраджував мені з Юлею. Я відчувала таку ненависть до нього і до себе. Через Ігоря я втратила шанс на своє щастя, а він так паскудно вчинив зі мною. У той момент мені написав Гордій, — збрехала я, хоча й частково говорила правду. — Він привітав мене з весіллям, а також запропонував втекти до нього. Нібито так сильно закоханий у мене, що не хоче, щоб у нас все так погано закінчилося. Я вагалася, але розуміла, що кохаю його, тому й втекла. Мабуть, Гордій таки був впевнений у тому, що я прийду, бо підлаштував для нас справжнє весілля. Я погодилася вийти за нього заміж, але не через Ігоря і не через образу на нього, чи зраду. Це було обдумане і правильне рішення. Я кохаю Гордія, і ніколи не пошкодую про те, що втекла тоді до нього. От і вся історія. І так, ти мав рацію, коли казав, що у мене були стосунки з Гордієм раніше, що я крутила голову Ігорю, використовувала його. Знаєш, інколи так буває, що люди помиляються, закохуються в тих, хто не цінує цього, або ж обирають те, що руйнує їхнє життя. Я не хотіла робити таку помилку, тому вибрала Гордія. Була певна, що він буде поважати мене, кохати до нестями, турбуватиметься та дбатиме по мене, а ще ніколи не образить. — Я уважно подивилася на тата. — Ти не можеш засуджувати мене за мій вибір бути щасливою. З Ігорем я б ніколи не була такою.

— У вас усе так романтично, як у якомусь фільмі, — пробурмотів тато, — але якщо ти щаслива з ним, то я радий за тебе. Мені потрібен був час, щоб зрозуміти цю ситуацію, Поліно, але я поки не готовий прийняти тебе назад. Ти все ще залишаєшся донькою, яка надто сильно осоромила мене.

— Нехай! — байдуже сказала я. — Ти відмовився від мене тоді, коли я намагалася тобі все пояснити. Якби ти хоча б спробував почути мене, то може й залишився б для мене батьком. У той день ти сказав мені, що якщо я вийшла заміж, то повинна бути зі своїм чоловіком. І я буду. Колись на першому місці для мене була сім'я, а зараз — чоловік. Я не шкодую, що обрала кохання. Це був правильний вибір, тату.

— Якщо ти так кажеш, — буркнув він і знизав плечима. — Все одно мені не подобається ця ситуація.

— А що саме вам не подобається? — раптом спитав Гордій. — Те, що Поліна своєю втечею осоромила вас перед гостями, чи те, що вона вийшла заміж не за того хлопця, з яким ви хотіли її бачити?

Батько зацікавлено стрільнув очима в сторону Гордія. Я б від такого погляду вже давно втекла до себе в кімнату і закрилася в ній. Хлопець же не похитнувся ні на міліметр. Його вигляд був аж занадто серйозним.

— І те, і те, — відповів тато.

— Вам було б легше, якби ваша донька була нещасною, але з пишним святкуванням весілля та чоловіком, який не цінує її? — Гордій нахилився трохи ближче до мого батька. — З тим, хто зраджував їй і робив би це досі?

— А ти цінуєш її? — спитав тато, примруживши очі.

Я напружилася, бо ця розмова чомусь починала не подобатися мені. Їхні погляди змушували мене хвилюватися.

— Так, — твердим тоном сказав Гордій, у якому не було ні краплини вагань. — Здається, навіть більше, аніж ви. Поліна — це не просто дівчина, з якою я проводжу свій час, з якою засинаю та прокидаюся в одному ліжку, з якою розважаюся вночі, або ж веселюся вдень. Вона дуже весела, справді. Я раніше не зустрічав таких дівчат. Інколи вона може розвеселити мене просто своїми словами. Я не знаю, як раніше жив без неї, як повертався у порожній будинок. Її дзвінкий голос, її неймовірний сміх, її п'янкий запах, її прекрасне обличчя — це те, що назавжди залишиться зі мною. Це не гра, як вам може здаватися. Це по-справжньому.

Гордій глянув на мене, а я здивовано дивилася на нього у відповідь. Мені б так сильно хотілося, щоб його слова були правдою, але він говорив це лише для того, щоб мій тато повірив у наше кохання. Я усміхнулася йому та відвела погляд. Розуміти, що це все обман — дуже боляче.

— Я бажаю щастя Поліні, — сказав мій тато і раптом піднявся зі стільця. — Що б там не було, але вона назавжди залишиться моєю донькою. Якщо вона обрала тебе, то мені залишається лише змиритися. Ти, здається, непоганий хлопець. Якщо справді так сильно кохаєш її, то підіймаю білий прапор. — Він підняв обидві руки, наче показував, що здається. — Не буду вам заважати й втручатися у ваше життя. Піду подивлюся, як там справи в Аріни.

Він попрямував до кухні, а я витріщилася в одну точку на стіні. Мені здалося, що на цих бежевих стінах з'явилася якась брудна пляма, а потім до мене дійшло, що це всього лише тінь від лампи.

— Ти так переконливо говорив, що я майже повірила, — заговорила до Гордія. — Молодець! Чудово зіграв. Думаю, що мій батько у захваті від твоїх слів.

— Справді? — спитав він і нахилився ближче до мене.

— Так, — сказала я, глянувши йому в очі. — Твій «Оскар» не забариться.

— Якщо мій «Оскар» — це ти, то я готовий чекати вічно.

— Бачу, ти так і не втрачаєш надій отримати мене.

— Колись це станеться, Поліно, — впевнено заявив Гордій.

— На тому світі? — спитала я та засміялася.

Він теж усміхнувся мені та раптом нахилився ще ближче до мене. Його рука опинилася на моїй нозі, від чого я напружилася.

— Знаєш, Поліно, а твої слова трохи образливі, — тихо сказав хлопець, дивлячись мені в очі. Він дивився надто пильно, змушуючи мене хвилюватися. — Ти кажеш, що я чудово прикидався, але ж я насправді не грав. Те, що я казав твоєму батькові — правда.

Я замовкла та глибоко вдихнула, спостерігаючи за ним. Це він так маніпулює мною? Ніколи не повірю, що він справді цінує мене. Я важко ковтнула та все ж змусила себе відсунутися від нього. Якраз у цей момент увійшла Аріна з тарілками в руках. Тато йшов слідом за нею. Усі сіли на свої місця і ми мовчки почали вечеряти. У мене зовсім не було апетиту, тому я просто сиділа та розмазувала соус по тарілці. Запашний стейк з лосося лежав збоку, а мені навіть не хотілося куштувати його.

— Гордію, — раптом заговорив мій тато, — ми можемо поспілкуватися наодинці в моєму кабінеті?

— Звісно, — сказав хлопець і піднявся зі стільця.

Вони зникли у коридорі, а я почала надто сильно хвилюватися. Про що батько хоче поговорити з ним? Може, планує дати якісь настанови? Я знервовано стукала ногою по підлозі в очікуванні повернення Гордія. Аріна ж навпроти наминала усе, що бачила. Ніколи не могла зрозуміти, як у неї вміщається стільки їжі. Вона запила усе чаєм та подивилася на мене.

— Ти не будеш? — спитала вона, кивнувши головою на стейк, до якого я навіть не торкалася.

Я закотила очі та передала їй тарілку. Вона широко усміхнулася і почала з величезним задоволенням їсти його.

— Чого вони так довго? — пробурмотіла я.

— Не хвилюйся, — сказала Аріна. — Тато проговорився, що Гордій сподобався йому.

— Це дивно.

— Чому?

Сестра уважно подивилася на мене своїми блакитними очима, облизуючи виделку.

— Вони ж сьогодні вперше побачилися! — обурено сказала я.

— Значить, твій чоловік зміг справити на тата правильне враження.

Я видихнула, очікуючи того моменту, коли вони повернуться. Нарешті побачила Гордія, що увійшов до кімнати. Він легенько усміхнувся мені та підійшов ближче. Хлопець зупинився позаду мене і поклав свої руки на спинку стільця, на якому я сиділа.

— Думаю, що нам уже час додому, — сказав він.

— О, так! — погодилася я та різко піднялася.

Гордій відсунув мій стілець, допомагаючи мені вийти з-за столу. Я подарувала йому милу усмішку в знак подяки. Потім підійшла до сестри та швидко обійняла її на прощання. Після цього я глянула на батька, але так і не наважувалася підійти до нього. Він раптом махнув мені рукою, запрошуючи до себе. Я повільно попрямувала до нього. Зупинилася навпроти, вдивляючись у його блакитні очі. Він нахилився та несподівано обійняв мене. Я завмерла від здивування. Приємне батькове тепло закутало мене та змусило розслабитися. Сльози чомусь з'явилися на очах. Я так сильно сумувала за його обіймами.

— Я люблю тебе, — прошепотів він мені на вухо та поцілував мене в щоку.

— Я тебе теж, — тихо сказала. — Ти не ображаєшся на мене?

— Я вже і так довго ображався. Але, Поліно, сподіваюся, що це був твій останній неочікуваний вибрик.

Я усміхнулася йому та кивнула головою. Тато знову обійняв мене, а всередині з'явилося відчуття тепла та затишку. Ми попрощалися, а після цього Гордій повів мене на вулицю. Я здригнулася від холодного вітру та дощу.

— Побігли! — сказав він і міцно схопив мою руку.

Хлопець просто таки тягнув мене до своєї автівки. Довелося примружити очі від сильного дощу, і я декілька разів мало не впала. Добре, що Гордій все ж підтримував мене. Коли сіла всередину, то почала стукати зубами від холоду. З мого волосся стікала вода, хоча від дверей до воріт була не така вже і велика відстань. Я обійняла себе руками, щоб якось зігрітися. Гордій кинув на мене свій погляд, а потім швидко рушив з місця. Через деякий час мені стало тепліше, і я змогла розслабитися. Мало не заснула в тому автомобілі. Мабуть, це алкоголь так подіяв на мене. Коли ми приїхали до будинку, то я першою вискочила з автомобіля та швидко попрямувала до сходів у гаражі.

— Поліно, почекай! — крикнув за моєю спиною Гордій.

Я проігнорувала його і впевнено попрямувала вперед. Він догнав мене уже в коридорі. Я відчула, що хлопець схопив мене за руку, зупиняючи.

— Чого тобі? — спитала я.

— Не відштовхуй мене, — відповів він, — будь ласка.

— Не знаю, що ти сказав моєму татові, що він таки вирішив помиритися зі мною, але не думай, що цим своїм вчинком зможеш зробити так, що я забуду про свою образу.

— Гаразд, — погодився Гордій. — Хочеш ображатися — добре! Тільки не відмовляйся від фотосесій і від показу Діни. Це хороший шанс для твоєї кар'єри.

— Знаю! — сказала я. — Не буду відмовлятися лише тому, що я відповідально ставлюся до своєї роботи. Не хочу підставляти людей, які все ж сподіваються на мене. Я відпрацюю усе, що є в моєму графіку, а потім сама розберуся з усім. Ти не втручайся!