Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Я зупинилася на порозі і так, мабуть, стовбичила б там і далі, якби поява власника цього “вернісажу” не порушила б моє заціпеніння.

 — Вам на паспорт? — спитав він занадто по-буденному, як для людини, котра мешкала в такому-от незвичайному світі, серед усіх цих чорно-білих світлин, які, здається, стежили за кожним його кроком. Проте для нього ці фото були, скоріше за все, звичною деталлю обстановки, яку він просто не помічав. І так само поява на порозі ательє розгублених і наляканих новоприбулих з Великого світу, котрі спішили отримати документи, що  без них тут, як і всюди, неможливо було обійтись, теж зробилася для нього повсякденною рутиною.

Принаймні, мені так здалося, коли він, лише побіжно кинувши оком у мій бік, вказав на крісло в глибині кімнати, над яким була ввімкнена яскрава лампа, а позаду — стіна, затягнена тканиною кремового відтінку.

 — Сюди, будь ласка!

Коли я пройшла і сіла, поставивши біля ніг свою торбу, він узяв фотоапарат і підійшов ближче, поправляючи неслухняне пасмо темного волосся, що впало на очі. Це був звичайний собі чоловік мого віку чи, може, трохи старший — середнього зросту, одягнутий у джинси та синю футболку, з невеликим татуюванням на руці — чомусь саме за той малюнок я зачепилася поглядом, бо не любила дивитися незнайомим людям у очі. Тату зображувало пташку, що летить — також нічого особливого.

І все ж у мене виникло відчуття, неначе я цю людину уже десь бачила...