Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Але це було неважливо, бо ми все ж таки вибралися до частоколу. І до зачинених воріт.

Горизонт забарвився рожевим. Ми повернулися до світанку.

А потім все для мене змішалося в калейдоскоп фарб. Ворота відчинилися, назустріч вивалилися якісь люди. Хтось забрав у мене Лiсану. Ми з найманцем повернулися до таверни. А я, тільки-но переступивши поріг, заявила:

— Гарячу ванну. І вина.

Здається навіть заплатила за це.

Що відбувалося далі, сказати важко. Тому що я ніби тільки на мить прикрила очі, сидячи за столом на першому поверсі, як мене вже почала штовхати в плече якась жінка, повторюючи одну-єдину фразу, як заведена:

— Лохань готова, пані.

Що таке «лохань» і чому вона готова, я гадки не мала. Але жінка явно хотіла, щоб я пішла за нею. І я пішла. Тому що відставати вона не хотіла.

Я чомусь навіть не здивувалася, коли незнайомка привела до моєї ж кімнати. Може просто запас подиву на сьогодні виявився повністю вичерпаний. І навіть коли вона відчинила двері, а я побачила, що більшу частину простору займає якась подоба ванни, ніяк не прореагувала.

— Допоможу вам, — сказала жінка.

І сперечатися я не стала. І сором не прокинувся. Я роздяглася і з тихим зітханням насолоди поринула в гарячу воду, яку встигли набрати до мого приходу.

Боже, як я, виявляється, замерзла!

Відігріючись у дивній ванні, я тільки раз здивувалася, коли та жінка, що проводжала сюди, почала мити мені волосся.

Здається, я примудрилася записатися в найкращий з спа-салонів, що існують тут. Бо ще за мить мені в руки встромили дерев'яний кухоль з вином. Чистий кухоль, що важливо! Та й вино було не найгіршим.

Я кайфувала кілька довгих хвилин, поки жінка не взяла мочалку і не спробувала ще й помити мене. Ось тут я вже схаменулась і хитнула головою.

— Не треба, — слабо сказала я. — Далі сама. Спасибі.

Моя несподівана помічниця тільки кивнула:

— Якщо вам щось буде потрібно, пані, покличте. Я за дверима.

— Як вас звати? — Про всяк випадок уточнила я.

— Шин, — тихо відповіла вона. А незабаром пішла, тихо прикривши за собою дверi.

Звати когось не було найменшого бажання. Гаряча вода розморила, вино я випила лише наполовину. І відставила кухоль на столик, який підсунули ближче до лоханi.

На ньому вже лежав великий тонкий рушник світло-сірого кольору. І стояла відкрита баночка з якоюсь рідиною. Здається, цим мені щойно мили голову.

Але було настільки байдуже, що я вирішила просто відмокнути у воді. Бруд і сам відстане від шкіри, це вже точно.

Не знаю, скільки я так просиділа, але вода не охолола. А очі почали злипатися.

Стук у двері застав мене в той самий момент, коли я майже задрімала. Гучний та наполегливий.

— Феліція? — Не дочекавшись відповіді, стулка відкрилася зі звуком голосу принцеси.

Я навіть не знайшла собі сил повернути голову. Вологі руки обдало потоком повітря, а за мить поруч опинилася Ісіс у своїй темній сукні та з ідеально покладеним волоссям.

Ось хто спав цієї ночі, а не по лісах шастав.

— Як все пройшло? — спитала вона, ніби вимагаючи від мене звіту.

— Діти врятовані, — коротко озвалася я, бо ліньки було навіть ворушитися.

— Це я знаю, — Ісіс підібгала губи, дивлячись на мене так, ніби я її ванну зайняла. А потім зітхнула і нахилилася, щоб узяти в руки мою мокру та слизьку долоню. — Дякую за це, Феліція.

А я так і завмерла, з подивом дивлячись на принцесу, яку до цього моменту вважала останньою стервою.

— Дякую, що допомогла цим людям, — продовжила говорити дівчина, розсіюючи мої сумніви про те, що я все ж таки знову чимось надихалася. — Це дуже важливо для мене. Це моя країна. І мої люди. Нехай вони про це зараз не знають.

Ого!

А я, здається, помилялася. Цю принцесу хвилює не лише вона сама. І це… це заслуговує на повагу.

— Дякуй Рейдела, — через кілька секунд шоку я все ж таки змогла виштовхнути із себе відповідь. — Це він усе зробив.

— Феліцію, ви разом це зробили, — несміливо посміхнулася принцеса. — Я ніколи цього не забуду.

А потім дівчина просто відпустила мою руку і вийшла з кімнати, знову створивши не найприємніший протяг. Я зіщулилася і вирішила, що треба вибиратися з води. Сонливість злетіла, варто було Ісіс взяти мене за руку.

Але я все одно позіхнула кілька разів, поки витирала і намагалася знайти очима одяг, у якому повернулася. Але її ніде не було.

Схоже, Шин забрала речі, щоб випрати.

— Фел?

Двері відчинилися без стуку і так різко, що єдине, що я встигла зробити, — це прикритися вологим рушником. І розвернутися, щоб зустрітися поглядом із найманцем.

— Боже, а тебе не вчили стукати? — обурилася я, дивлячись на Рейдела, якого, здається, взагалі ніщо зараз не бентежило.