Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

— Ти раптом почала мене соромитись? — хмикнув він, безсоромно проходячи всередину і спокійно опускаючись на ліжко.

— Дуже раптово, — огризнулася я, обмотуючи навколо себе рушник так щільно, щоб він точно не зiсковзнув. — Що ти хотів?

— У старости був, — поділився новинами воїн і дістав з кишені куртки невеликий мішечок. — Твою частку приніс. А ще хороша для нас новина — завдання для гільдії все ж таки залишається. Монстр до лісу прийшов не один. Там ціла зграя.

Мені знадобилося кілька миттєвостей, щоб усвідомити, що він взагалі говорить.

— Залиш собі ці гроші, — похитала я головою, намагаючись не думати про те, що взагалі належить зробити іншим найманцям. — У лісі все зробив ти.

— Ну, не скажи, — хмикнув він, закидаючи ноги в чоботях поверх покривала і розвалюючись на подушці. — Дітей із дому ти витягла. А якби не твою магія, ми б усі стали кормом для вулрема.

У мене від його слів мурашки по руках побігли.

— Тож не відмовляйся, — чоловік кинув у мій бік короткий погляд, а потім тихо засміявся. — Велика Мев відмовилася від грошей. Тепер я бачив усе у цьому житті.

— Дуже смішно, — буркнула я. — Не все ти бачив. Ісіс заходила. Дякувала за порятунок дітей.

Найманець не впорався зі своїми бровами, і ті просто поповзли вгору:

— Згоден, є ще чим мене здивувати.

Я розсміялася і обережно присіла біля однієї з сумок, вибираючи з неї чисті речі. Першими в руки потрапили чорні штани та коричнева сорочка з темно-червоним дрібним орнаментом по подолу. Мішечок з нижньою білизною я теж витягла нагору. І тільки потім зиркнула на воїна, який своєю присутністю заважав мені переодягтися.

— Гаразд, — Рейдел правильно зрозумів мій погляд і встав. — Нам усім не завадило б відпочити. Висуваємось в обід.

— Угу.

Я завмерла, чекаючи, поки він піде і дозволить мені вдягнутися.

— Ти назвала мене тоді Рейєм, чи мені почулося? — глузливо пролунало від дверей.

— Часу якось не було розшаркуватись.

Він дуже посміхнувся і додав:

— А ти ж казала, що ніколи мене так звати не будеш. Так, незабутня нічка видалася, Мев. Незабутня.

І пішов, зачинивши за собою двері.

А я лише полегшено видихнула і поспішила повернути ключ у замку. Прохідний двір якийсь! Хтось стукає, хтось просто вривається! А мені треба спати. І піжами у Феліції жодної немає. Хоч у трусах та сорочці лягай.

Постоявши на місці ще кілька хвилин, я вирішила, що це найкращий вихід із ситуації і почала одягатися.

— Що тут у тебе відбувається? — гаркнули за спиною, коли я тільки спідню білизну натягти встигла і за сорочку взялася.

— Яне, я тебе вб'ю, — ричала у відповідь, поспішно натягуючи її і радіючи, що стою до Яна спиною. — Стукати тебе теж не вчили?

— А куди стукати? — глузливо пирхнув він. — Тобi по макiвцi?

— Це я тобі зараз об голову постукаю, — пообіцяла я, повертаючись до нього і закочуючи рукави сорочки.

Ох, зараз він не просто отримає триндюлів, а ще й дуже пошкодує, що врятував мене. Тому що після цієї ночі я точно повинна на комусь відігратися.