Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

— Воу-воу! Легше! — Ян відскочив від мене на добрий метр і підняв руки у захисному жесті. — Що таке? Що вже я пропустив?

— Що ти пропустив? — я схопила подушку і запустила нею в "рятівника". — Ти хоч знав, у який світ мене відправляв?

— У нормальний! — обурився він, спритно ухиляючись від м'якого снаряда. — Тут і люди тобі звичні. І місцевість майже знайома. З невеликими лише відмінностями.

— Невеликими?! — видихнула я, починаючи збирати покривало в одну велику грудку. — Ти знаєш, де я сьогодні вночі була? Недоопрацьовуєш!

— Де? — Ян натурально так зблід і стиснув у руках мою подушку. — Що я пропустив, Марино?

— Багато чого, — видихнула я і тут же сама видихнулася. Тому просто сіла на ліжко і зло зиркнула у бік цього емісара душ.

А згодом розповіла все, що сталося. У фарбах, з подробицями та всіма жахами, які мені довелося пережити. З кожним словом Ян зблід усе сильніше, а потім і взагалі почав синіти, здається, забувши, як дихати.

— Нічого собі, — він повільно підійшов, коли я перестала розповідати, і сів поруч. — Пробач… Я… Я не можу постійно спостерігати за тобою. Не думав, що ти так вляпаєшся.

— Я вляпаюся? — хмикнула, відбираючи в Яна подушку. — Показати б пальцем на того, хто мене в це вляпав.

Рудий важко зітхнув, показуючи, як йому складно від цієї думки.

А я, вимовившись, нарешті відмахнулась від страху. Все закінчилося, і гаразд. Адже добре, треба сказати, скінчилося.

— Розкажи про ту тварюку, з якою я зустрілася, — попросила я, вирішивши поповнити свої знання.

Ян, досі мучений совістю, пом'явся трохи, але заговорив:

— Вулреми дикі духи в тілі, — тихо промовив він. — Існують дві легенди, які розповідають про їхнє виникнення. За однією вулремами стають закатовані до смерті жінки. Але мені вона здається дурною. Я більше схиляюся до другої версії. У ній говориться, що вулреми – це діти однієї стародавньої богині, яка могла обертатися лисицею. А богиня та була дуже підступною та злою. От і діти у неї такі.

— І в чому їхня мотивація? — Нахмурилася я. — Навіщо вони викрадають дітей?

— Голод, Марино, — пирхнув Ян. — Вони живляться енергією. А діти – один цілісний потік енергії. Чарівники теж для них добрий перекус, адже магія — це та сама енергія. Інші... не знаю, що вони роблять з іншими. Та й взагалі, про вулремiв давно ніхто нічого не чув. Навіть не уявляю, як ти примудрилася нарватися на цілу родину.

— На щастя, ми зіткнулися тільки з однією, — пересмикнула я плечима. — А чому я чула дитячий крик? Ніхто з малечі тоді не кричав. Та й Рейдел сказав, що це лисиця.

Я різко замовкла і з надією подивилася на свою ходячу енциклопедію. Нехай тепер присвячує мене до деталей, якщо допомогти вчасно не зміг.

— Вони так заманюють своїх жертв. Жінки чують крик дітей, чоловіки – жіночий крик, а діти… навіть не знаю, що чув діти. Це просто принада, яка пробуджує інстинкт захищати.

Ян не чинив опір, пояснював мені те, чого я не знала.

Але з усього почутого було зрозуміло лише одне: цей світ зовсім не схожий на мій рідний. Хоч би як Ян наполягав на протилежному.

— Як там Альона? — за хвилину мовчання схаменулась я і перейшла до більш насущних справ. Монстри вже позаду, тож можна поговорити і про майбутнє.

— Добре все з нею, — запевнив мене рудий. Навіть повеселішав трохи, усміхнувся — Через кілька днів має народити здорового малюка.

— Вже? — охнула я, повертаючись до нього. — Їй ще місяць ходити!

— Ну, час скрізь тече по-різному, — ще тихіше промовив він. А я аж стрепенулась.

Тобто я перебуваю тут лише кілька днів, а вдома майже місяць пролетів? Нічого собі!

— Так, я маю до тебе серйозну розмову. — Я повернулася до Яна обличчям і сіла на ліжку, підібгавши під себе ноги.

— Якщо ти зараз ще раз попросиш мене ідентифікувати зілля, то я пас, — одразу змахнув руками цей прохвост. І навіть відсахнувся.

А я розсміялася:

— Що? Чи не сподобалося бути китом?

— Не сподобалося, коли ти штовхала мене по зябрах і кричала, що якщо я зараз же не встану, то ти засолиш мене і розфасуєш по маленьких баночках, — ображено відгукнувся Ян, а я тільки ойкнула.

— Вибач, — утиснувши голову в плечі, пискнула у відповідь. — Я не зі зла. Не пам'ятаю навіть…

— Ну, якщо бути зовсім відвертим, це сталося після того, як я почав хапати тебе за ноги і благати покликати сюди океан, — засміявся Ян. — А ти відмовлялася й твердила, що магія це взагалі не твоє.

Я повторно ойкнула і заплющила очі. Жахливо було те, що він пам'ятав усе, а я лише початок безладу. Адже була впевнена, що просто заснула. А воно як обернулося.

— Не хвилюйся, — відмахнувся Ян, а потім дуже виразно потер ребра і розсміявся ще голосніше.

Ось прохвіст!

— То про що ти хотіла поговорити? — переставши посміхатися, рудий повернувся до розмови.

— О… — Я набрала повітря в легені і випалила: — Хочу повернутись додому в цьому тілі.