Читати книгу - "Чорний хліб"

Після того як зник дід Сава, який допомагав останні пів року на кухні та з прибиранням, стало зовсім кепсько — стільки роботи що по великій хаті, що по сараю, що по тварюках. Леся Андріївна, звичайно, все приготує, але віника в її руках ніхто ніколи не бачив, усе на тобі та всі на тобі, щоб їм пусто було!

Запарила собі кави, щоби нарешті залягти на дивані перед телевізором, де в неї все було облаштовано під специфічні потреби: сходи з подушок, валик під спину, бильце під чашку, попільничка поруч і пульт під рукою. Так прибіг від­разу хитрюга Будьоний, який отримав своє гучне поганяло за те, що працював головним хутірським будильником — гавкав ні світ ні зоря й будив усіх в обох хатах замість старого півня Дзьоби, якому це давно вже було впадлу.

Ластиться, тварюка, в очі заглядає — дай мені, Анжелочко, хоч хлібчика старого, але дай. Ладно, тільки не кричи — кинула йому шкоринку й пішла до телевізора. Поставила чашку, зняла тапки, полізла м’якими сходами нагору, як знову гавкіт на вулиці. Ну що ж ти з ними будеш робити? Жодних нервів не вистачить на цей дурдом!

Цього разу вже вирішила без табурета, пошвидше розібратися: застрибнула в тапки, топ-топ на вулицю — і точно, стоїть через дорогу жінка, стара, товста, у чорних окулярах і роздивляється, що в нас тут.

— Женщіна, — закричала Анжеліка гучно, аби собак, значить, перекричать, — шо ви тут забули, га?!

А та стоїть, ніби її це не стосується. Так, зараз вона й відповість за всі незручності, починаючи з корови й закінчуючи кавою, що ось-ось охолоне, тоді як завгосп хутора любить саме гарячу, щоб хвильку тільки настоялася. Анжеліка руши­ла через дорогу, перевіривши, що там, — бо знизу, бува, хтось на розгон як дасть, так і вилітає на шаленій швидкості.

Очкаста та баба як стояла, так і стоїть, під пахвою тримає пакета якогось і дивиться перед собою. А може, і не дивиться — окуляри темні, може, сліпа, і такі, бувало, траплялися — помилиться таке чудо поворотом і замість церкви до нас вийде, а ти з ним розбирайся, виводь на дорогу й чатуй на попутку або автобус, щоби не загубилася дурна людина.

Все бувало, багато чого Анжеліка бачила на цьому па­гор­бі, дев’ять год тут живе, після того як сама отак-от приблудилася, коли з цирку в Первомайську пішла. Тому йшла загроз­ливо, як хазяйка, але без надмірності — мало лі шо бува.

Трійка собак, само собою, за нею ув’язалася, і ще невідомо, хто кому тут підписка, хто гучніше лається й хто болючіше вкусить.

— Так, женщіна, — суворо спитала Анжеліка, підійшовши, — ви зряча, во-первих? — Та вже зрозуміла, що зряча, бо очкаста на собак дивилася.

— Ей, конак, — сказала вона Жуку, який гавкав особ­ливо гучно, а жопу свою товсту від гості про всяк випадок тримав далеко, сцикло.

— Який коньяк? — здивувалася Анжеліка. — Де конь­як? Я тоже буду! Шо ви тут забули, женщіна?

А та так засмутилася, що стало її чомусь відразу шкода.

— Ти, моя хорошая, тут живеш? — спитала ця очкаричка глухим голосом і всміхнулася. І тут Анжеліка здогадалася — це, мабуть, тітка по об’явлєнію прийшла, яке на зупин­ці, як на церкву вертати, Олег повісив: «Потрібна прибиральниця на хутір Вільний», і стрілка, куди йти.

— То ви по об’явлєнію? — спитала карлиця, по-хазяйськи уперши руки в боки. Та тільки хитнула головою, і все стало на свої місця: побачила аркуш на зупинці, прийшла, а собаки на неї й накинулися.

— Ну, пішли говорить, — запропонувала Анжеліка й замахнулася на Будьоного, бо від його брехоту вже майже вуха позакладало.

— Здалеку йшла чи з автобуса? — спитала Анжеліка, заходячи на подвір’я й показуючи жестом руки, що можна сісти на дерев’яну лавку під великим будинком, у тіньочку. Жінка чомусь хитнула головою, ніби все одразу — і здалеку, і з автобуса. Воно б, звичайно, зараз по каву збігати, поки остаточно не охолола, але як чужу лишити у дворі, коли мешканці хто де — хто п’є, а хто в полі? А заводити до малої хати теж не годиться — ще вкраде щось, на циганку схожа — чорнява.

Тому залізла й просто сіла поруч, добре, хоч цигарки у фартуху лишилися з сірниками — можна покурити. Очка­ричка теж дістала з кишені пачку — ти диви, «Мальборо» в неї, нічого собі прибиральниця!

— Слиш, рідна, — поцікавилася Анжеліка, — а ти не циганка часом? Ану, зніми свої окуляри, дай я подивлюся!

— Нє, моя хорошая, не циганка я, нє, — погодилася жінка й зняла окуляри — під ними були вузькі чорні очі, які ледь проглядали крізь щілини між товстими щоками й густими, але вже трохи посивілими бровами.

— Стій, — різко промовила Анжеліка, — нічого мені не говори, я зараз сама…

З цирком вона об’їздила багато міст і містечок, вважала, що скрізь, де треба, вже була, все бачила, і полюбляла вгадувати, хто звідки — за говором або манерою поводитись. Отак, бува, приїде до Олега якийсь чолов’яга у справах поговорити, а Анжеліка ото походить навколо, послухає, а потім як скаже:

— Чуєш, Херсон, як там Желєзний Порт поживає?

І всі дивуються, як це мала вгадала, а вона й не вгадала, а впізнала, бо була там скрізь, у сезон цирк отак вздовж моря і їздив.

Тому вона подивилася ще на цю жінку, подивилася й каже:

— З Криму ти. Татарка?

Та тільки вдягнула окуляри, сумно зітхнула й відповіла:

— Да. Звідки знаєш?

— Ха! — зраділа Анжеліка: людям завжди приємно, коли вони праві, а тут ще й з першого разу прямо в точку! І не вгадала, а згадала, як була з гастролями в Криму, як їла смачні чебуреки, заїдаючи ними шурпу, а потім пахлавою все це заполірувала! Ех, були часи…

Досхочу напишавшись собою та достеменним знанням людей, Анжеліка перейшла до справ:

— Так, значить, ти ото об’явлєніє побачила на зупинці та прийшла до нас по роботу?

Очкаричка покивала головою — все так.

— А що ти вмієш?

— Ой, моя хорошая, прибирать можу, шить можу.

— Шить? — задумалася Анжеліка. — Шить — це можна, в нас штори у великій хаті треба давно підметать по низу. Гардіни треба зробить. Ну, й по одежі тута тож є в усіх шо зробить. Значить, поки хазяїна нема, п’ють вони, значить, під предлогом діда Тараса вигулять, то я тобі скажу — можна й взять тебе на тиждень чи два, подивитися. А про гроші то ви вже з ним, він такий жмот, той Олег, та подивимося спершу, як піде.

На правах завгоспки, яка все вирішить, вона вчепила з очкариччиної пачки й собі цигарку, закурила — нічьо так, але в кіно воно якось смачнішим здавалося.

— А як тебе, кстаті, звуть? — спитала вона, але вже м’якше, ніж раніше — вже ніби порозумілися між собою. Та задумалася.

— Ну, не хочеш, не кажи, — засміялася Анжеліка, — я тебе по-татарськи буду називать, як в кіно, — Гюльчатай. Пішли тоді, я чайник поставлю, будемо кофе по-вашому, по-турецькі робить. Тобі, кстаті, є де жить?

Жінка встала першою, допомогла господарці злізти з високої лавки,