Читати книгу - "Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія"

З телефоном біля вуха нахилився до мене Зорян. Й цупким поглядом пройшовся по моїй тушці.

- Бліда, як смерть, з чорними колами під очима і трохи божевільним поглядом…Вона зараз на мене дивиться поглядом голодного крокодила…Погодувати? А! Не думав…Та, що ти знущаєшся!!!... А це допоможе?... Зрозумів. А що брати?... Ага!... То я пішов…

І телефон він нарешті забрав від вуха й вклав в кишеню.

- Жива? – позаглядав він ще мені в очі. – Я тоді зараз повернусь, - поспішив він відкланятися.

А я, повертівши головою, знайшла тільце Еміля у кріслі. І ті яскраві спогади відвідали мене ще раз…Трохи подихала, розганяючи пережиті враження з перед очей…Та дебагінг тобі в зуби!!!…Почуваюсь, як комп’ютерна безвихідь: качати нікуди, а видалити – нічого…

   Але те, що вдруге поряд з мажорчиком тинялася нечисть, наче вже натякало, що щось тут нечисто. Перший раз – паразитуля, а другий – ця страшна почвара. І про бридулю…Що то взагалі таке було?

- Еміль, - глухо заскрипів мій голос, - ти як?

- А? Нор-мально,- роздільно мовив він.

- А ми де? І, що сталося? – вирішила я прояснити появу свого тільця в цій кімнатці.

- Ми їхали. Ти спала. Я теж десь-то…- задумався він. – Ти прокинулася…І я бачив іскри…То, що знову ТЕ? – облизав він губи. – Але ж ти ОТЕ знищила? Чи не знищила?

- Знищила. І що далі?

- Ти втратила свідомість. Заблоцький зупинився. Він…нічого не зрозумів…і запанікував…почав швидку викликати…Я сказав, що вже так було. Що тобі треба просто полежати. Й він знайшов найближчий готель. Щоправда, тут весілля, місць не було, але він вмовив й нас поселили сюди.

- Зрозуміло. А де мій телефон? – поцікавилася я.

- Телефон? – здивовано глянув він на мене. – Не знаю.

- Знайди його, будь ласка. Він мені потрібен.

- А що було там в машині?

- В машині була якась чортівня. І я теж хочу дізнатися, що то було. Неси мій телефон.

- Д-добре, - підхопився він з місця.

Ще кілька хвилин він безтолково метався по тій крихітній кімнатці. Я, тримаючись за голову, за ним спостерігала. А він нарешті спинився, дістав мій наплічник й повернувся з ним до мене.  

- В боковій кишені, - підказала я.

  Поліз. Дістав й простягнув мені телефон. Телефон в руках я покрутила. Годинник показував майже північ…А може стара відьма й не спить…Серед номерів знайшла потрібний і набрала. Довго йшли гудки. Я вже й думала, що з моєї затії дізнатися, що то була за біда й що нам робити далі, нічого не буде, але раптом почула сердите, сонне бурчання, що радше звучало, як прокляття, а не вітання, але хто на ті дрібниці звертає уваги…

- Марфа! - радісно видихнула я. – А в мене тут дещо трапилося, може ви мали з таким діло…

- Я ж тобі все сказала, що знала, - пробурчала вона.

 Але хоч говорить.

- Я все зробила, як ви сказали. Ви праві, тут головне сила.

Не стала я уточнювати, що було б якби та гидота не розсипалася радіоактивною пилючкою. Що з тих відьом візьмеш?

- І що? – насторожилася вона.

- Проблему вирішено, - на позитивчику ствердила я.

- Д-да? – знущально якось прозвучало те «д-да».

А в мене от відразу закрилася неясні підозри.

- Й чого тобі треба…О дванадцятій ночі??? – вереском хриплих котів пройшовся її голос по моїм ніжних нервах.

- А ви раніше бачили відразливо потворних жінок з великою головою, грудьми та животом?

- ЩО? – видихнула вона. – Що ти бачила?!

- В неї ще було таке довге розтріпане волосся. Огидна морда, зуби, як свинячі ікла…- ретельно пригадувала я побачене. – Не знаєте що це?

- Я то знаю, - нервово пролепетала вона. – Але тобі це не допоможе.

- Чого це?

- Вони по одній не ходять. Зграями збираються.

- Хто вони?

- Багато у них імен є. Найбільш відоме – богинки, - трагічним шепотом закінчила вона.

- А що таке богинки? – з насолодою продемонструвала я свою необізнаність.

- Демони, можуть приймати облік звичайних жінок, чорних собак чи котів.

- І як їх позбутися?

- Як оберіг використовують звіробій, сильнішим засобом може бути троян.

- Ясно! – так я вже й побачила, як цей самий звіробій відлякую оту погань, підозрюю, що тут як з речитативом, що вона мені вже дала. – А що вони хочуть?

- Ти де така взялася на мою голову? – зашипіла жінка.

- З Києва я взялася, - буркнула я і собі.

- Схоже, що людство намагається врятуватися від виродження усіма можливими способами, - фиркнула жіночка.

- Це ви на що натякаєте?

- Натякаю, що ти не спинишся поки премію Дарвіна не заробиш.

- Ви взагалі відьма чи інтернет-троль? – обурилася я.