Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Двадцять п’ять лір…

Бідолашне цуценя анітрохи не запишалося, почувши таку високу похвалу. Воно не перестало дрижати. Либонь, зрозуміло, що господар оцінив не його майбутні достоїнства, а глупоту, яку прочитав на моєму обличчі. Тим часом я збагнув, що, купивши собаку, матиму вірного, скромного і люблячого друга, який з поваги до мене ніколи не спитає, хто я насправді такий, де взявся і чи гаразд у мене з документами. Однак за собаку необхідно платити податок, а я вже відвик від цього. Обмежити свою волю! Ні в якому разі!

— Двадцять п’ять лір? Бувайте здорові! — сказав я старому торговцеві сірниками.

І, насунувши капелюха на очі, почвалав під сизою мжичкою, що вже заснувала вулицю. Отоді я вперше подумав: солодка моя воле, ти безмежна й прекрасна, а все ж таки трохи й деспотична, коли не дозволяєш мені навіть собачки купити.

9. Трохи туману

Перша зима була сувора, дощова і туманна, та я майже й не помітив її, захоплений мандрівками, сп'янілий від волі. Але на початок наступної зими вже стомився від постійних переїздів і, як уже сказав, намірився дещо обмежити себе. І я помітив… ну, звісно, був легкий туман і було холодно… Я помітив, що страждав від зміни пір року, хоч і переконував себе не піддаватися такому настроєві.

«Чим ти ще невдоволений? — докоряв я собі. — Чого супишся? Ти ж можеш безтурботно насолоджуватися своєю волею!»

Справді, я вдосталь порозважався поїздками: Адріано Меїс прожив за цей рік свою безтурботну юність; тепер слід було постатечнішати, зосередитись, обрати собі спокійний і скромний спосіб життя. О, це зовсім легко вільній людині, не обтяженій жодними обов'язками!

Так мені здавалося, і почав я міркувати, в якому б місті оселитись. Бо негоже статечному чоловікові жити, як птах без гнізда. Але де ж оселитися? У великому місті чи в малому? Я все не міг вирішити.

Заплющував очі й подумки літав до тих міст, де вже побував. У кожному з них намагався чітко уявити саме ту вулицю, той майдан, те місце, про яке збереглися в мене найприємніші спогади. Казав собі: «Я тут був! І тут був. І скрізь вирує цікаве життя, а від мене воно втікає». Скільки разів я запевняв себе: «Отут хочу влаштуватися! З якою охотою зостався б отут!» Заздрив тамтешнім мешканцям, що спокійно займаються своїми звичними щоденними справами і не знають болісного почуття ненадійності, властивого тим, хто часто роз’їжджає.

Нестерпне почуття ненадійності весь час дошкуляло мені, не даючи відчути вдоволення від постелі, в яку лягав спати, і від інших речей, що оточували мене.

Кожен предмет змінюється в нашій свідомості залежно від образів, які він викликає, і, так би мовити, вабить до себе, оскільки будить різноманітні приємні почуття в їхній гармонійній єдності; однак він приносить нам задоволення не сам по собі, а тому, що наша уява прикрашає його, мовби осяває любими нам образами, бо з ними асоціюються наші звички. Тобто ми любимо в речі те, що вносимо в неї від себе, ту злагоду, ту гармонію, яка виникла між нами, ту душу, якою ми самі наділяємо кожну річ і яка зіткана з наших спогадів.

Та хіба ж може викликати такі приємні почуття готельний номер?

Інша річ, коли був би в мене власний будинок, мій, тільки мій. Може, варто придбати? Але ж грошей уже поменшало… А якщо скромний будиночок на кілька кімнат? Квапитись не слід. Усе обміркувати, зважити кожну дрібницю. Звичайно, вільним, зовсім вільним я можу бути лише з валізою в руці: сьогодні тут, завтра там. Тільки-но оселюся у власному будинку, як уже: реєструватися неодмінно, платити податки негайно! А я навіть не записаний в адресному бюро. А як записатися? Під чужим іменем? І що далі? А там і не зогледишся, як поліція розпочне таємне розслідування… Як не крути, а клопотів наберешся!.. Отже, нічого не вийде. Я знаю, що мені не можна мати власного будинку, власних речей. Та я можу поселитися в сімейному пансіоні або в мебльованій кімнаті. Чи варто журитися через такі дрібниці?

Всі ці меланхолійні роздуми навіяла мені зима. Наближалися різдвяні свята, і душу мою огорнула туга за родинним теплом і затишком.

Ясна річ, я не оплакував тещиної хати, бо не зазнав у ній радості. Батьківського дому, в якому я жив раніше, єдиного, про який зосталися приємні спомини, вже не було, його зруйнували. Та він уже й не відповідав моєму нинішньому становищу.

Отож лишалося втішатись думкою про те, як весело було б мені, якби подався на різдвяні свята в Міраньйо, до жінки й тещі. (Ото жах!)

Аби посміятися досхочу й розважитись, я уявляв собі, як стою перед дверима свого дому з величезним кошиком у руках.

— Дозвольте? Чи тут іще мешкають синьйора Ромільда Пескаторе, вдова Паскаль, і Маріанна Донді, вдова Пескаторе?

— Так, синьйоре. А ви хто такий?

— Я — покійний чоловік синьйори Ромільди, той бідолашний синьйор Паскаль, що втопився торік. Оце, як бачите, з дозволу високого начальства прийшов з того світу погостювати на різдвяні свята в родині, а тоді негайно вернуся назад!

Чи вдова Пескаторе не вріже дуба з переляку, несподівано побачивши мене? Хто? Вона?! Еге, сподівайся! Та вона днів за два знову зажене мене на той світ!

Усе моє щастя, запевняв я себе, — це воля, цілковита незалежність від тещі й дружини, від податків, від принизливих злигоднів мого колишнього життя. Нині я вільний від них. Хіба цього мало? В мене ще життя попереду. А самітників, таких, як я… скільки їх на білому світі?

«Так, так, — нашіптувала мені негода у парі з клятим туманом, — але всі вони або іноземці, або мають десь домівку і можуть повернутися до неї будь-якого дня. Якщо ж своєї хати в когось із них нема, то він купить її хоч завтра або може оселитися в своїх друзів. А ти завжди, скрізь і всюди будеш чужим, ось у чому різниця. Ти чужий у житті, Адріано Меїс».

Я стенав плечима й роздратовано вигукував:

— Тим краще! Менше клопотів… Немає в мене друзів? Будуть!..

У таверні, куди я навідувався