Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання 📚 - Українською

Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

249
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання" автора Луїджі Піранделло. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 132
Перейти на сторінку:
цими днями, один добродій, мій сусіда за столом, уже виявляв бажання заприязнитися зі мною. Йому було років під сорок і був він лисуватий, смаглявий, у золотому пенсне, яке раз у раз сповзало з носа, — певне, масивний ланцюжок щирого золота був заважкий. Ах, який славний чоловік! А ще уявіть собі: коли він надівав капелюха і виходив з-за столу, то відразу змінювався і робився схожий на хлопчика. А все через ноги — вони в нього були такі короткі, що, сидячи за столом, він не торкався підлоги. Тому зі стільця він не вставав, а ніби злазив. Щоб виправити цей недолік, чоловічок носив черевики на високих підборах. Що ж тут поганого? Нічогісінько. Хіба тільки те, що ті підбори надто стукотіли. Зате ступав він граційно, дріботів маленькими кроками, наче куріпка.

Милий, цікавий, трохи, правда, дивакуватий і балакучий, але з власними поглядами на життя та ще й шляхетного роду; на візитці, яку він мені дав, стояло:

Кавалер Тіто Ленці.

Цією візиткою він мало не завдав мені неприємностей, принаймні поставив у незручне становище, адже я не міг відповісти люб’язністю на його люб’язність, бо не мав візитних карток: я не насмілювався надрукувати свого нового імені. Ото халепа! Наче не можна обійтися без візитки! Просто назвав своє ім’я, та й годі.

Я так і вчинив. Але ж насправді моє ім’я…

А втім, годі про це!

Які цікаві розмови вів кавалер Тіто Ленці! Навіть латину знав і запросто цитував Цицерона.

— Свідомість? Але свідомості не досить, любий синьйоре! Самою свідомістю керуватися не можна. А можна було б лише за умови, якби вона, свідомість тобто, нагадувала палац, а не майдан, даруйте за таке порівняння. Я маю на увазі, коли б ми уявляли її осібною, що за своєю природою не відкрита для інших. Саме в свідомості, на мою думку, здійснюється основний зв’язок між мною, що мислить, та іншими особами, яких я мислю. Що ж до почуттів, нахилів і смаків тих інших осіб, котрих ми з вами мислимо, то вони не відображаються ні в мені, ні в вас, не даючи нам ні вдоволення, ні спокою, ні радості, хоч усі ми прагнемо до того, щоб наші почуття, думки, нахили і смаки відображалися в свідомості інших людей. А якщо цього не відбувається, то лише тому… ну, скажімо, тому, що повітря кожної миті не встигає переносити зародки ваших ідей, любий синьйоре, до мозку вашого ближнього і не встигає допомогти їм розвинутися там. Ось чому ви не можете сказати, що вам досить вашої свідомості. А кому її досить? Хіба її досить, щоб прожити самотою, виснаживши себе в темряві? Ні, і ще раз ні! Ви знаєте, я ненавиджу риторику, оту стару брехливу хвастуху, кокетку в окулярах. Це ж вона, б’ючи себе в груди, придумала гарну фразу: «В мене є моя свідомість, і мені цього досить». Не сперечатимусь, Цицерон перший сказав: «Mea mihi conscientia pluris est quam hominum sermo!»[21] Цицерон, звичайно, пишномовний, але… боже борони і спаси нас від нього, любий синьйоре! Він нудніший за скрипаля-початківця!

Мені кортіло розцілувати кавалера Тіто Ленці. Та милий чоловічок не обмежився гострими й оригінальними міркуваннями, за які я ладен був вважати його мудрецем, — він пустився в щирі, відверті балачки, і тоді мені стало враз ніяково, я відчув, що якась сила спонукає мене відцуратись його і замкнутися в собі. А я вже вірив був, що ми легко заприятелюємо. Поки говорив він і йшлося про щось абстрактне, все було пречудово, але тепер кавалер Тіто Ленці намагався викликати на розмову мене:

— Ви не міланець, чи не так?

— Ні…

— Проїздом тут?

— Еге ж…

— А Мілан — красиве місто, га?

— Атож, красиве…

Я був не балакучіший за прирученого папугу. Що настирливішими ставали його запитання, то ухильніше я відповідав. Дуже швидко ми дійшли до Америки. Тільки-но чоловічок почув, що я народився в Аргентіні, як підскочив і кинувся потискувати мені руки:

— Вітаю вас, любий синьйоре! Я заздрю вам! Ах, Америка!.. Я теж там бував.

Він там був? Рятуйся, Адріано!

__ В такому разі, — хутко докинув я, — вітати слід вас, бо мені… власне, я там і не був, хоч і народився за океаном. Я виїхав звідти кількамісячним немовлям, отож навіть не ступав по американській землі.

— Шкода! — з сумом вигукнув кавалер Тіто Ленці. — Одначе у вас там зосталися родичі, чи не так?

— Ні, нікого…

— То, виходить, ви приїхали до Італії з усією вашою родиною і тут влаштувалися? А де ж ви оселилися?

Я сидів, як на голках. Стенув плечима й відповів, зітхнувши:

— Мені довелося жити в різних місцях. Сім’ї не маю і… і подорожую!

— Як чудово! Щасливчик! Подорожі… У вас таки справді нікого немає?

— Нікого…

— Як чудово! Щасливчик! Я заздрю вам.

— А ви, значить, маєте сім’ю? — спитав і я, щоб перевести розмову на нього.

— Анікогісінько! — зітхнув він, заплющивши очі. — Я сам і завжди був сам.

— Отже, в нас одна доля!..

— Але я нудьгую, любий синьйоре, о, як я нудьгую! — вигукнув чоловічок. — Самотність для мене… Остогидла вона мені. Друзів у мене доволі, але повірте, у моєму віці не вельми приємно, коли приходиш додому, а тебе ніхто не чекає. Є люди, котрі все розуміють, а є такі, що не розуміють нічого, любий синьйоре. Розумному, напевне, навіть гірше, бо зрештою в нього не лишається ні снаги, ані волі. Він каже собі: «Не слід робити того, не слід робити цього, щоб не вчинити неподобства». Чудово! Але ж якоїсь хвилі він помічає, що все життя саме по собі — суцільне неподобство. А тоді, скажіть на милість, який сенс у тім, що він не чинив неподобства? Виходить, що він ніби й не жив на світі? Ось так, любий синьйоре.

Я спробував утішити його:

— У вас, на щастя, ще є час…

— Вчинити неподобство? Та я вже чинив його і то не раз, — перебив мене кавалер Тіто Ленці, хвалькувато всміхаючись. — Я мандрував, як оце ви, і були в мене пригоди… так, так, вельми потішні й пікантні… У Відні, приміром, якось увечері…

Я ніби з-за хмар упав на землю. Як? Любовні пригоди? У нього? Три, чотири, п’ять — в Австрії, у Франції, в Італії, навіть у Росії… Та ще ж які! Відчайдух! Ось, наприклад, уривок з розмови між ним та однією заміжньою панею:

В і н: — Ех, коли поміркувати, люба пані, то я чудово розумію вас! Зрадити чоловіка, боже

1 ... 33 34 35 ... 132
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"