Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Габріель стояв біля вікна в розстібнутій білій сорочці та з кимось розмовляв по телефону, інколи роблячи ковток кави.

- Михайло, мене це зовсім не хвилює, розумієш? - діловитим тоном продовжив свою бесіду, що була перервана новим ковтком кави. – Я розумію, що є серйозна проблема, але мені важливо знати не про причини її виникнення, а методи вирішення як ліквідувати цю проблему найближчим часом, - він засміявся, але цей сміх скоріше був викликаний знервованістю, аніж радістю. – Я залишив компанію зовсім ненадовго, а ви вже там накоїли якусь дурню, - діловий тон миттєво перетворився на суворий. – Я і так постійно знаходжуся на роботі, інколи, бляха, до ранку стирчу, коли готується квартальний звіт. Після важких часів, коли компанія нарешті встала з колін, я можу хоча б на один день залишити вас без нагляду? Звільню вас всіх до біса та наберу новий більш розумний штат робітників! Доп’ю каву та приїду. Готуй усіх, кожного до себе запрошу, не полінюся, ти мене знаєш, - Габріель завершив розмову й кинув телефон поряд із чашкою, що стояла на підвіконні. Нервовим рухом почав застібати сорочку. Я помітила, що його пальці трішки тремтіли, через що Габріель ніяк не міг впоратися з маленькими ґудзиками.

- Краще дозволь мені, - трохи несміливо запропонувала я, підходячи до Габріеля. Він здивувався моїй появі, але нічого не сказав, просто почав розглядати мене, розмірковуючи про щось, чого мені ніколи не судилося дізнатися.

- Ти вже давно прокинулася? – запитав Габріель, коли я швиденько впоралась із його сорочкою.

- Ні, як тільки розплющила очі, відразу вирушила тебе шукати. До речі, я ж навіть не запитала тебе вчора, все пройшло добре? – він трішки насупився, намагаючись зрозуміти, про що саме я кажу.

- Ти про мій незапланований від’їзд? – обличчя Габріеля посвітлішало. – Так, усе в порядку. Нема про що хвилюватися.

Між нами знову утворилося мовчання. Я поправила комірець на сорочці, а потім взялась за манжети. Мені подобалося те, що Габріель дозволяє доглядати за ним, це зближує нас ще більше.

- Ти навіть не запитаєш, де саме я був? – раптом спитав. Я помітила на його вустах посмішку.

- Ми ж домовилися, пам’ятаєш? Тим паче, я не маю звички втручатися не в свої справи. Захочеш – розкажеш, а не захочеш, то тут немає нічого страшного. Я закінчила.

- Ти просто неймовірна людина, - раптом заявив Габріель та схопив у полон своїх міцних обіймів. – І звідки ж такий скарб мені потрапив до рук? – посміхається та цілує мене в чоло. Я нічого не роблю, просто обіймаю у відповідь і насолоджуюся цими сильними, але нескінченно ніжними обіймами, в яких так добре й затишно.

- Слухай, мені сьогодні на роботу треба, а необхідних речей немає, я подумала, що…

- Ні, - перебиває мене твердою відповіддю Габріель. – Я куплю тобі стільки речей, скільки знадобиться, але додому ні в якому разі не відпущу, навіть не благай, - він зазирнув мені в вічі, погляд суворий і рішучий. Йому чомусь не хочеться противитися, навіть примарного бажання не виникло.

- Добре, але мені дуже ніяково, - вивільняюся з міцного кільця сильних рук. – Мені приємно, дійсно, приємно те, що ти піклуєшся про мене, але це вже якесь нахабство з мого боку. Я не хочу тобі створювати зайві проблеми.  

- Поліно, послухай мене уважно, ти знаходишся під моєю опікою і повір, пунктик з придбанням нових речей сюди теж входить. Я даю тобі час для міркування, навіть якщо ти захочеш піти, - від цих слів на його обличчі майнула тінь побоювання, - я тримати не буду, тим паче, не буду забирати те, що куплю для тебе. Не думай про нахабство, це не про нас. До того ж, я буду зовсім не проти, якщо ти покинеш свою роботу. Я можу організувати тобі місце в своїй компанії, тебе швидко навчать та й заробіток солідний. Колектив в нас гарний, незважаючи на те, що інколи поводить себе, як мале дитя.

- Ні, це вже занадто. Я хочу сама працювати, самостійно всього досягати. Знаєш, тільки слабке, але все ж відчуття певної самостійності трішки бадьорить мене. Тато постійно не зважав на мене уваги, я для нього завжди була порожнім місцем. А зараз, коли насилу, але я сама своєю чесною працею можу забезпечити себе, це наділяє мене відчуттям власної значущості в цьому світі.

- Поліно-Поліно, - тяжко зітхнувши, промовив Габріель та знову обійняв мене. – Добре, тоді швиденько збирайся, я відвезу тебе в який-небудь пристойний торгівельний центр, де придбаємо гарний одяг.

- А як же твоя робота, а моя? Не впевнена, що Алла Олександрівна буде довго терпіти мої відгули та ще одне запізнення. Гадаю, що навіть твоє втручання вже не допоможе.

- Не переймайся з цього приводу, маленька, це вже мій клопіт, - Габріель схилився до мене та обережно поцілував у губи. Я не встигла навіть відповісти, як знову задзвенів телефон. Габріель неохоче відпустив мене, а я побігла до своєї кімнати, віддалено чуючи, що він знову сварить когось з роботи.

Я стояла перед великим прямокутним дзеркалом у примірочній та квапливо розправляла складки на шовковій блузі приємно шоколадного кольору. Вузька спідниця занадто підкреслювала плавні лінії моїх стегон, через що я відчувала себе дуже ніяково. Складалося таке враження, що я ніби одягнена, а нібито й ні. Зазвичай мені подобається носити речі, які на декілька розмірів більше, наприклад, светри чи кофти. Я в них відчуваю себе захищеною та непомітною для оточуючих.

- Ти вже готова? – чую голос Габріеля.

Ще раз прискіпливо дивлюся на своє відображення, обводжу поглядом класичні туфлі-човники чорного кольору, в них мої ноги візуально здаються стрункішими. Це мені подобається. Зробивши глибокий вдих, я відкрила ширму та вийшла до Габріеля. Він сидів у кріслі та гортав якийсь-то модний журнал, терпляче очікуючи на мою появу.

- Ну, якось так, - соромливо промовила я, знизивши плечима.

Габріель відклав журнал на столик та огорнув мене уважним поглядом, притиснувши вказівний палець до губ. Перші декілька секунд я зовсім нічого не могла зрозуміти з виразу обличчя Габріеля. Мене раптово захлиснули сумніви. Дурнуватий одяг, що безперечно мені не пасує! Треба було обирати звичайні джинси та який-небудь светр, ось і все. Нащо такі експерименти?