Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Габріель неквапливо підійшов до мене, обійшов та став позаду. В мене по всьому тілу сковзнули мурашки через його близькість, одразу захотілося повернутися, щоб опинитися в міцних обіймах цього чоловіка.

- Ти прекрасна, - тихо прошепотів мені на вухо та обережно прибрав моє волосся на одне плече, а потім поцілував у шию. Коліна затремтіли, а внизу живота раптом стало дуже гаряче. Лише один поцілунок, а я плавлюся немов віск.

- Дякую, - мій голос тремтів, але не від страху, як це зазвичай бувало, а через збудження.

- Якщо хочеш, ми можемо ще що-небудь тобі подивитися, - вже звичним голосом промовив Габріель, повертаючись у крісло.

- Ні, цього цілком достатньо, - відповіла я, поправляючи блузу.

- Добре, як скажеш, - Габріель посміхнувся.

Ми вже знаходилися у дорозі, я була одягнена в нові речі й відчувала себе так, нібито наново народилася. Немов попередній одяг, який пов’язував мене з не найкращим часом, зібрав із собою усе те погане, що важкою могильною плитою лежало на моїй душі.

- Що ти хочеш сьогодні на вечерю? – раптом запитав Габріель, коли ми зупинилися на червоному сигналі світлофору.

- Не знаю, - чесно відповіла я. – Все, що завгодно, тільки ти будь поруч.

- Моя ж ти маленька, - Габріель узяв мене за руку та поцілував пальці, не зводячи погляду з дороги. – Добре, я що-небудь вигадаю. Ти о котрій годині сьогодні закінчуєш?

- О восьмій.

- Я не встигну тебе забрати, сьогодні в мене на роботі запланована бесіда з деякими робітниками, - Габріель став суворим.

- Будь ласкавішим до них, - я сплітаю наші пальці, це так чарівно – просто їхати та відчувати тепло його долоні в своїй руці.

- Треба все тримати під жорстким контролем, інакше якісного результату годі й чекати, - Габріель зупинив машину біля книжкового магазину. – Твоя керівниця на місті?

Я подивилася у вікно, але автівки Алли Олександрівни ніде не побачила. Пішки ця жінка ніколи не ходить.

- Здається, ні.

- Якщо почне чіплятися, одразу телефонуй мені, добре?

- Я впораюся.

- І все ж?

- Якщо ситуація стане безвихідною, то я тобі зателефоную, - посміхаюся.

- Домовилися. Йди до мене, - він поцілував мене в губи, але злегка, не поглиблюючи поцілунок. – Краще поки зупинитися, - шепоче, - інакше, ані я, ані ти на роботі сьогодні не з’явимося.

- А я не проти, - проводжу кінчиком пальця по вилиці Габріеля.

- Я теж, але існують обов’язки, які ми повинні виконувати. Так, ще одне, - він дістав із внутрішньої кишені піджаку шкіряний гаманець. – Тримай, сподіваюсь, цього вистачить?

- Ні, не потрібно, - я подивилася на достатньо велику суму грошей, на яку останні два роки звикли жити тиждень.

- Бери, - Габріель вклав гроші в кишеньку моєї сумочки. – Викличеш таксі, купиш щось собі на обід. Я не хочу, щоб ти голодувала. Досить з тебе цього кошмару. Потрібно добре харчуватися, інакше завжди будеш така бліда.

- Велике спасибі, - мені чомусь так соромно було брати ці гроші. Я не звикла до такого піклування.

- Нема за що, сонечко, - Габріель поцілував мене в чоло, після чого я вийшла на вулицю.

День на роботі минав тихо та спокійно. На щастя, Алла Олександрівна позбавила нас усіх від «радості» спостерігати її фігуру в магазині. Покупців було небагато, але в той ж час достатньо, щоб не байдикувати. Мені навіть зробили комплімент та сказали, що я сьогодні чарівно виглядаю. Я була червона як рак, але чути такі слова виявилося дуже приємно.

Вже після обіду, поки клієнтів майже не було, я за звичкою почала рахувати виручку за сьогоднвшній день. Я завжди дуже відповідально ставлюся до всього, що пов’язано з грошима, тому постійно побоююсь недостачі. Якщо таке трапиться, то Алла Олександрівна з усіх нас наживо здере шкіру.

Я майже завершила з підрахунком, коли раптом почувся звук дзвіночка, а через секунду біля каси з’явився чоловік. Піднявши голову, я ледве гроші не випустила з рук, коли впізнала в обличчі відвідувача свого батька.

- Як справи, дорогенька? – з посмішкою запитав він.

Коли відчуття шоку поступово розсіялося, я сховала гроші в касовому апараті та нервовим рухом поправила комірець на своїй блузці. Раніше тато ніколи не приходив до мене на роботу, він знав, в якому книжковому магазині я працюю, але ніколи не вважав за потрібне зазирнути сюди. Тому я відразу відчула щось недобре, та й ця фальшива посмішка була досить красномовною. Стало моторошно.

- Усе добре, - мій голос вже почав тремтіти, немов натякаючи на швидкий прихід бурі.

- Ще б пак! – він якось знервовано засміявся та подивився на мене колючим поглядом, напевно, роздивляючись новий одяг. – Покинула татка, навіть телефон його забрала, - в його голосі були відчуті погрозливі нотки.

Я подивилася на своїх співпрацівників, які отримали нову партію книг і тепер розкладала їх на полицях. Нехай ми не спілкуємося, але, сподіваюся, що вони мені допоможуть, якщо батько захоче завдати кривди. Але, якщо чесно, я дуже не хотіла, щоб ситуація виходила з-під контролю.

- Так, пробач, я збиралася тобі його повернути, - я взяла з-під прилавку свою сумку, щоб дістати телефон.

- Еге ж! А як же! – зі знущанням протягнув тато та одним різким рухом вихопив з моїх рук сумку. – Як живеш з новим «татком»? – запитав батько, шукаючи свій телефон. – Скільки він тобі платить за секс? Не хочеш батькові відсотки підкинути за те, що звів вас разом, га? – знову ця істерична посмішка. – Вважай, що це я тобі забезпечив безбідне життя. Здається, я блискавично виконав свій батьківський обов’язок, чи не так, донечка? – тато нарешті знайшов свій телефон, але сумку відавати все одно не хотів.

- Що ти верзеш? Зовсім з глузду з’їхав? Припини.

- А хіба я не маю рацію? Зараз Габ, потім знайдеш собі залицяльника з гаманцем побільше. Так з одних рук до інших, як це робила твоя матуся. Що ж тут поганого?