Читати книгу - "Вілла Деккера"

— Гаразд. Їду. Де твоє авто?

— На Баторія[57]. Навпроти суду.

Я нашвидкуруч поснідав, прихопив пістолет, зателефонував Камілі і сказав, щоб збиралася, бо я за десять хвилин буду чекати її під брамою. У мене склалося враження, що вона ще й не прокинулася.

— Що? Так ра-а-ано?..— невдоволено провуркотіла вона напівпритомним голосом і позіхнула.— Я ще сплю-у-у…

— Треба їхати вже.

— Але я ще не зі-і-ібрана…— І знову цей розморений, заспаний тон.

— То збирайся.

— Тоді мусиш зайти на ка-а-а-аву…

— Ще чого! — відрубав я рішуче.— Нема коли.

— На хвильку заскочиш. Щось тобі покажу.

Не було ради, я погодився. Купив канапки в «Шкоцькій», сів до авта і заїхав на Чарнецького. Шимон, відчиняючи браму, сказав:

— Прошу пана редактора, оно там на закруті… Бачите?.. Стоїть чорне авто. Воно вже там давно стоїть.

— Хтось звідти виходив?

— Ні, ніхто. Може, то й ніц не означає. А може, щось і означає.

— Ваша брама має виліт на протилежну вулицю?

— На Театинську[58]? Має.

Я вручив йому десять грошів і вибіг нагору та постукав у двері. Голос Каміли повідомив, що не замкнено. Я переступив поріг, потім перекрутив ключа ­зсередини і, зайшовши до покою, остовпів. Вона була не тільки не зібрана, вона була геть розібрана і лежала гола на правому боці, одну руку підклавши під голову, а другу випроставши уздовж тіла, сповненого пристрасті і зваби. Низ живота вона дбайливо поголила, і я не міг відвести від нього погляду.

— Ти це мені хотіла показати? — усміхнувся я.

— Ага… Подобається? То ходи хутше сюди… Покохаємося і поїдемо.

— У нас на це нема часу,— намагався я боронитися, відчуваючи, що голова ще від вчорашнього не отямилася.

— Не бійся. Це недовго. Я вже така заведена, що вистачить кількох хвилин. Не сперечайся.

— Не вийде,— відповів я.— Вчора перепив. Не дуже хочеться розтрясати голову.

— А тобі й не доведеться. Я буду на тобі стрибати. Я все зроблю сама.

Я бачив, що викрутитися не вдасться, роздягнувся й ліг на канапі, заклавши руки під голову, а Каміла, ставши на коліна наді мною, трішки себе попестила і врешті сіла на мене та почала вигойдуватися в різні боки. Я не стримався, вивільнив руки і ухопив її перса в жмені. Потім вона продовжила свої рухи, обернувшись до мене спиною і даючи змогу милуватися її ідеально круглою сідницею. Волосся її злітало догори, спадало на плечі, метлялося то в один, то в другий бік, а вона при цьому голосно вдихала і видихала повітря, час від часу підбадьорюючи чи то себе, чи мене збудливими слівцями.

Ми й справді вклалися в кілька хвилин, і, коли вона звалилася біля мене та пригорнулася персами, я відчув, що не маю бажання нікуди їхати, що найкраще було б отако лежати собі і чути при собі це слухняне розпа­шіле тіло. Каміла вкусила мене злегка за вухо і прошепотіла:

— А тепер будемо збиратися.

І вона стала швиденько натягувати на себе свої манелі, тихо підсміхуючись, що їй вдалося мене зламати. Покинувши помешкання і спустившись на діл, я сказав:

— А тепер ти вийдеш на Театинську. Я тебе там під­беру.

— А що сталося?

— Може, й нічого. Але якесь авто стоїть неподалік, і то, як каже шимон, давно.

— А якщо воно поїде за тобою?

— Не думаю. Якщо вони стежать за тобою, то не рушать, поки не побачать тебе. Ти чекай там в брамі, на вулицю не виходь. Якщо воно поїде за мною, я поїду далі, а потім знайду спосіб, як його позбутися.

Вона слухняно перетнула широке подвір’я і зайшла в браму, яка вела на паралельну вулицю. Я попросив шимона, щоб, коли я сяду до автівки, запитав мене з вікна, коли я повернуся. Він так і зробив, а я відгукнув йому: «Я не надовго. Лише до Бачевського[59]!»

Авто за мною не рушило, я підібрав Камілу, піднявся Театинською попри Високий Замок на Кісельки[60], звідти на гетьмана Жулкєвського[61] і виїхав на Замарстинівську. Ще хвилин двадцять ми їхали уздовж лісу, а коли в’їхали в Брюховичі, я запитав пияків біля будки з пивом, де тут скочня. Вони витріщилися на мене, як на марсіянина. Кого влітку може цікавити скочня? Але показали напрям і ще довго дивилися нам услід. Я припаркувався так, аби авта не було видно від дороги, і сказав Камілі:

— Я піду піднімуся нагору, а ти сиди тут. З автівки не виходь. Там нагорі мене чекає мій агент. Може, він уже щось рознюхав. Бо вілла Деккера десь тут поруч.

Я прихопив канапки й воду та рушив доріжкою, всипаною гравієм. Камінці під ногами гучно потріскували.

— Агов! — гукнув я, намагаючись знизу розгледіти Шпака.— Я тут!

Але ніхто до мене не озвався. Хоча було видно, що хтось там нагорі сидить. Може, заснув? Це й не дивно, якщо він усю ніч стежив.

Я став підніматися пологими дерев’яними сходами, що голосно поскрипували. Врешті опинився на широкому майданчику, де гуртувалися лещетарі, і побачив у кутку Шпака, що сидів на підлозі з гибльованих дощок, зіпершись плечима на металевий бар’єр і розкинувши ноги. Голову низько звісив на груди і міцно спав, затисши в руках бінокль. Я струснув його за рамено. І тут він безпорадно звалився набік. Горло його було пробите, очевидно, ножем.

Я роззирнувся. Похила лещетарська траса скочні бігла серед лісу, сосни височіли з обох боків. Але праворуч розкинувся густелезний ліс, а ліворуч поміж сосен виднілися вілли. Довкола не видно було живої душі.

Мій погляд упав на Шпака. Цікаво, чи вбивця обшукав його. Напевно, обшукав. Я обмацав його куртку і нічого не знайшов. Кишені штанів були теж порожні. Все, що могло мені придатися і що-небудь підказати, зникло. Але Шпак мене ще при першій зустрічі вразив своєю скрупульозністю. Коли вбивця ще тільки крався доріжкою, його неможливо було не почути, а що вже казати про те, коли він піднімався скрипучими сходами. Шпак міг приготуватися. А міг і втекти. Дочекатися, коли вбивця подолає половину висоти, і з’їхати на дупі на самий низ.

Хіба що… Хіба що внизу чекав хтось іще. Й тоді в нього виходу не було.

Я взяв з його рук бінокль і подивився туди, де був самий кінець траси. Якщо там хтось влаштував засідку, його було цілком добре видно.

Тіло ще не заклякло. Отже, загинув, може, годину тому.

Однак мене муляло, що Шпак не залишив жодної підказки. Я з силою розтиснув його щелепу і зазирнув до рота. З-під язика стирчав маленький огризок хімічного олівця, від чого язик і нижня щелепа набрали синьої барви. Я добув олівчика. Це вже щось. Для чогось він його волів сховати. Хоча міг просто викинути. Але викинути він його не хотів. Бо знав, що, коли будуть в трупарні його обстежувати, обов’язково зазирнуть до писка. Натраплять на олівчик і здогадаються… здогадаються про що?.. Мабуть, про те, що цим олівчиком мусило щось бути занотовано.

От тільки де?

Таким олівцем можна писати й на дошках, і на манжетах, і на тілі.