Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

— Не пора, голубе. Ви бачили коли-небудь, як художник малює? Спершу навгад робить всілякі позначки. Чи легко сказати, що він собі уявляє? Отож-то! Поки що нам і в голову не приходить, що Платон оперував малозмістовними проти наших днів термінами, і ми вважаємо його ідеалістом. Але хто мені докаже, що його умовиводи позбавлені зв’язку з реальними явищами? Таж Волластон[21] був далеко од наївності, а відмовився від поняття "атом". Я не маю чітких відповідників.

— Ми не зодяглися б так, як ходив Платон, але читаємо його залюбки.

— Ви хочете сказати, що в мистецтві можна собі дозволити вільності?

— Якщо воно справжнє, то це троянський кінь, на якому людство в’їжджає в майбутнє.

— Безперечно. Але пробачте, не я в тому винний, що немічний перед своїми думками.

— Татку, за тобою приїхали, — сказала Христина.

— Що замислився, козаче? — запитав Грушевич. — Не думай. Христино, не забудь передати Павлюкові відповідь.

Він потряс мені руку і, взявши з шафи валізку, твердо закрокував до виходу.

— Пробачте йому, — сказала Христина. — Він щосекунди робить відкриття. Але то забавно, як не раз кличе: «Христино, а ти знаєш, я тоді щиро помилявся. Коли розкинути розумом, все виглядає інакше». — Вона голосно засміялась. — Якось він мені говорив, що «інтелектуальні» протиріччя будуть вибухати набагато тяжчими, ніж донині, війнами. За приклад брав хрестові походи, коли віра не зупинялась перед найстрашнішими жорстокостями. А повість його мені подобається. Іноді мені здається, що її написав не він, а хтось інший. Татко написав повість ще студентом, але літературні месії побоялися її видати (уряд однаково невдовзі заборонив українські друкарні). Татко посилає рукопис до Женеви Драгоманову. Отримав гарну відповідь, і раптом Драгоманов помирає. Окрема похвала була за мову — батечко мій з села, але в останні роки геть зінтелігентився. Тож рукопис згубився. Довелося відновлювати повість за чорновими записами. Вже за нашої влади татко возив її до Львова. Йому звеліли дописати розділ про похід Галицької армії. А він на військових справах зовсім не розуміється…

Вона навіть зраділа, що мені зручніше йти на станцію увечері. Вмостившись навпроти з шиттям, вона розповідала про гімназію, котру мусила покинути через війну, про колишніх друзів і дідів млин, де любила просиджувати цілими днями, слухаючи всяку всячину на колінах у якоїсь сільської тітки. Начулась там про дива, навчилась страхів перед духами і перевертнями. Коли татко через нестатки відправив служебку, не могла звикнути до самітності.

Одиноко-одиноке тепер тече дівоче життя. Грушевич дома гостем, родичів немає.

Я нишком поглядав на її білі товсто плетені панчохи, що туго обтягували безпечно розставлені ноги під куценькою, з якої Христина встигла вирости, спідницею. Неслухняне пасмо волосся ввесь час спадало їй на чоло, і вона пригладжувала його обома руками, забуваючи накрити коліна.

— А ви відповісте, — запитав я, — якщо я напишу вам листа?

— Атож, — підхопила вона весело.

— Писатиму. — Її веселість мене не влаштовувала.

— У нас лиш татко одержує листи. Мені часом так хочеться якоїсь несподіванки…

Голубка не вирветься на волю од бунтівних, неврівноважених Грушевичевих балачок. Він свого роду натура чарівна і перевиховає зятя.

Христина була надто безпосередньою. Я не бачив у ній таємниць, які так хвилюють і приворожують. Проте й жінки цього гатунку, коли з ними пожити, сприймаються без особливих скидок, як щось неподільно рідне.

— Ви допоможете мені готувати обід? — раптом звернулась вона.

— Обід?

— Кортить посидіти, а тоді я не встигну. Татко не любить чекати.

— Чи я придамся?

— Знайду, знайду вам заняття, — мало не підстрибнула вона. — А тепер розкажіть про себе.

Я вже подумав, якого Прометея видам їй.

— Будь ласка, — мило прохала вона, — Я ж про себе все виказала.

— Я кладу хату, — сказав я.

— О!

— Так.

— Велику, гарну?

— Надзвичайно гарну і досить велику. На австрійському бункері.

— Невже?

— За селом, на березі Дністра. У нас Дністер широкий і тихий, мов літнє небо. Ми так до нього звикли, що відчуваємо в ньому щось живе, наче душу.

— Колись ми зберемось до Павлюка в гості і до вас завітаємо.

— Запрошую віднині.

— Обов’язково приїдемо. Тільки замовте собі по-міському великі вікна.

— Ага, причому на ріку. — «А в плетених гніздечках виростають зубасті пташенята». — Я насаджаю цілий гай жоржин. Ви ходитимете в мене заквітчана, як польова русалка.

— Чому ви одягаєтеся у військове? — запитала неспокійна бджілка.

— Звик. Так зручніше.

На фронті мені повитягувало руки, і мій підмайстрівський костюм прикуців.

Христина колихнула дещо заміцної сили, як для дівчини, плечима.

— А чи в Павлюковому замку дуже похмуро?

— Навіть привітно. Я там маю кімнату. Павлюк відпустив її мені, видко, думаючи, що я відмовлюсь будуватися. Але я непохитний.

— Я так і подумала про вас.

— Це гарна риса? — «Теревені, теревені… Микола казав правду. Та вже задля чемності потерплю. У місті небезпечно ходити».

— Гм…

— Ми з Миколою, можна сказати, повиростали, в замку.

— А…

Мій Прометей не захоплював її, і її неуважність мені не сподобалась. Так деякі жінки псують апетит своїм чоловікам, наливаючи їм в тарілку менше, ніж собі.

Вона ставала гарною, коли всміхалася. На жаль, після ночі на морозі я не міг настроїтися на веселіший лад. Христина віднімала від рукоділля очі, немовби чекаючи якогось запитання, але я переглядав старий календар. На полиці поблискували золотим тисненням томи з медицини. Польською, німецькою, французькою мовами.

— Татко перед війною пожертвував бібліотеку на «Просвіту», — сказала Христина, перехопивши мій погляд. — Випустилися — нема що й почитати.

Колись- то Микола сказав, що слово «Просвіта» походить від сполучення «просвітити кишені».

Христина обережно поклала шиття на підвіконня і висунула шухляду в шафці.

— А це ви читали?

Я пересік кімнату, Христина подала мені не товщу за шкільний зшиток книжечку.

— «Зів’яле листя». Тільки й усього, що в нас є. Навіть «Кобзаря» не зберегли. Це видання одинадцятого року, а більше не було.

Я перегорнув кілька сторінок. У Галичині подекуди досі не знають, що Франко помер, А на фронті нас сповістили: «Доктор Ян Франко…»

— Ви любите вірші? — повернувся я до Христини.

Вона закивала, примруживши очі.

— Прочитати?

— Я все знаю напам’ять. Ось послухайте:

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання…

На її очах виступили сльози. Чи здатні вони запалати вогнем?

— А це ви пам’ятаєте? — запитав я.

Луги за ланами,

Село між садами,

І мир між хатами,

Спокій над селом,

А люди щасливі,

Брати мов зичливі,

На прадідній ниві

Працюють поспів…

І пісня лунає

Від краю до краю;

Тут пана немає,

Немає рабів!

«Такий енергійний чоловік,