Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– І зовсім я не черствий, – спокійно заперечив Леонід Самсонович.

– Льонько! Як же ж не черствий?! Ти ж, мабуть, вже ніколи у житті не матимеш змоги до них навідатися!.. Ти ж тільки подумай!..

– Я думаю, Гатю. Саме я думаю про всіх як найстарший у нашій родині чоловік. А тому… – він трохи помовчав і додав: – Давай-но сядемо на «дев’ятку» і поїдемо на набережну, бо маю до тебе розмову.

– На набережну?! – здивувалася вона, не вірячи почутому. – А-а-а… чому про це не можна поговорити по дорозі на Куренівський цвинтар?!

– Бо виглядатиме це занадто патетично. Все, поїхали!..

Трамваєм № 9 вони дісталися колишньої Червоної площі, кілька років тому перейменованої в Контрактову. Тоді Агата завропонувала:

– Послухай, Льонько… А може, на пляж з’їздимо? Тут нам тільки на «дарницькі» трамваї пересісти, до Пішохідного мосту доїхати…

– Ні-ні, Гатю, не вихляй. У нас намічається серйозна – зовсім не «пляжна» розмова.

– А в Дніпрі востаннє скупатися хіба ж не хочеш?..

– У Дніпрі я накупався й у себе в Запоріжжі. Не хочу.

Й вони пішли на набережну, рясно обліплену агітаційними листівками новообраного президента Леоніда Кучми. Однакові листівки були поклеєні одна за іншою – цілими смугами. З кожної листівки промовисте, надруковане напівжирним шрифтом гасло закликало:

Дайте мені місяць, і я наведу в країні ПОРЯДОК!

Вибори вже завершилися, попередній президент Леонід Кравчук вже програв. Тим не менш, застарілу агітацію чомусь ніхто не чіпав, хоча який в ній був сенс?! Незрозуміло…

Одноманітність цих «агітаційних смуг» тільки в одному місці була порушена розмашистим написом, аршинні літери якого, виведені червоною фарбою, проголошували сакраментальне:

КУЧМА ЖИД

Втім, прізвище повообраного президента було очікувано перекреслене чорною смугою, а далі було дописане інше – вже чорне прізвище попереднього глави держави, отож виходило:

ЖИД КРАВЧУК!

– І як це тобі, сестричко? – саркастичним тоном спитав Леонід Самсонович, зверхньо поглядаючи на Агату.

– Неподобство, – мовила сестра, сором’язливо ховаючи очі.

– А що ти скажеш про фашистських бойовиків з УНА-УНСО?

Тепер вона загалом промовчала.

– Ну гаразд, давай просто подихаємо повітрям, – насолоджуючись своєю очевидною перемогою, він навіть посміхнувся поблажливо.

Повітря на набережній Дніпра і справді було відносно свіжим (хоча по Набережному шосе дуже інтенсивно рухалися потоки автівок із вкрапленнями автобусів) та відносно прохолодним, враховуючи липневу спеку, що панувала в Києві.

– І все ж дарма ти Куренівський цвинтар не відвідав, – обережно мовила Агата, коли вони дісталися до острівця зелені біля піжніжжя Річкового вокзалу й розташувалися на лавочці під липами.

– Пхе! А чого туди їхати, якщо й на другому цвинтарі ти все прибрала так само ретельно, як і на Байковому?! – пересмикнув плечима Леонід Самсонович і про всяк випадок додав: – Там же все в порядку, сподіваюся?..

– Ну так, авжеж…

– Ну от, бачиш! Тому пертися на другий цвинтар нема сенсу, – резюмував він. – До речі, Гатю, гроші на догляд за могилами я тобі не дам.

– Як так не даси?! – вона навіть відсахнулася, настільки несподіваними були слова брата. – Як не даси, коли ти обіцяв?!

– Обіцяв, але… передумав, – він знов знизав плечима. – Гроші мені згодяться для того, щоб утвердитися на новому місці.

– Але ж твоя обіцянка!..

– Я вважав, що ти не справляєшся з прибиранням могил, що тут треба людей наймати. Але якщо ти підтримуєш поховання на Куренівці в такому ж стані, що й на Байковому… Навіщо платити, коли ти й сама все прибираєш?!

– Але-е-е!.. Але ж!.. – Агата задихалася від образи. – Але ж ти бачиш, в якому стані мій любий Андрійчик?! Ти хоча б уявляєш, скільки я сил витрачаю на догляд за ним?! А я ж іще працюю, не забувай!.. А тут іще…

– Це твій чоловік, Гатю. Якщо ти не хочеш його кидати…

– Та як у тебе язик лишень повертається, Льонько?! Щоб я та свого Андрійчика коханого кинула!.. Ти хоч думаєш, про що говориш?!

– Думаю, – кивнув він, – про те й мова, сестричко моя, саме про те…

Протягом наступної півгодини Леонід Самсонович викладав їй власне бачення ситуації, яке, в принципі, мало змінилося за останні п’ять років – відтоді, як він казав те саме Спартакові. В хід пішли всі аргументи: хвилеподібне нарощування антиєврейських настроїв, що засвідчують хоча б оці ганебні написи про Кучму і Кравчука; згадки про дефіцит продуктів та споживчих товарів, що мав місце відносно нещодавно – перед самим розпадом СРСР; нестримна інфляція, якій поки що кінця-краю не видно; лихоманка повсюдних скорочень на підприємствах…

Усе це не могло не закінчитися нічим добрим. Коли людям стає дуже погано – вони починають шукати винних. Традиційно винними в людських негараздах в усі часи та в усіх краях призначають євреїв. Отже, Леонід Самсонович востаннє пропонував… пропонував з усією відповідальністю, як старший брат – молодшій сестричці: по-перше – кинути до біса свого Андрія подихати в Києві, бо з кількома аневризмами на серці й після трансмурального інфаркту він все одно не жилець; по-друге – брати за шкірку свого пришелепкуватого синочка та якнайшвидше тікати в Ізраїль; по-третє – якщо вона аж так рветься сконати разом зі своїм Андрійчиком – нехай випне в Ізраїль хоча б свого цедрейтера Спартака!.. А там вже просвітлені єврейським духом Інга-Едіт та Евеліна-Еліана підшукають любому кузенові правильну єврейську дружину, яка поступово перевиховає його в правильному дусі – не те що його покійна шиксочка польських кровей, яка не знала нічого іншого, окрім як по горах лазити!..

– Льоню… – тільки й спромоглася вимовити Агата, коли брат нарешті припинив читати свою лекцію з давно накатаними аргументами.

– Що ти хочеш мені сказати? – нарешті мовив Леонід Самсонович, так і не дочекавшись продовження.

– Я одного не розумію… От звідки в тобі весь цей непримиренний націоналізм взявся?! – вона нарешті кинула на брата прямий погляд, при цьому її очі сяйнули якось навіть загрозливо. – Тебе ж зовсім не таким виховували в нашій родині! Дідусь і бабуся… наші батьки… Та в них же цього всього не було ані на грам! Візьми тата і його фронтових товаришів: там же суцільний інтернаціонал! А наш подільський будинок – хіба у нас не те саме?! У нас же яких тільки національностей серед сусідів нема!.. От хіба що немає чукчів… Звідки ж тоді твій єврейський націоналізм, вузьколобий і примітивний?! Це тебе Лія зіпсувала, еге