Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Меч Сагайдачного 📚 - Українською

Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

186
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Меч Сагайдачного" автора Віктор Вальд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 95
Перейти на сторінку:
— озвався кум Назар. — Сьогодні ми на колінах, а завтра... Якщо в людини душа козака, вона завжди дасть про себе знати й поведе на справи важливі та відважні.

— А зараз, діти мої, дозвольте, я вас поведу. Тут недалеко. Йдіть за мною. То справа важлива, а може, й відважна, — ласкаво сказав отець Варфоломій.

Селяни знизали плечима і під здивованим поглядом Мотрі подалися слідом за священиком.

— Христос воскрес! Воістину воскрес! — священик і його супутники відповідали на численні христосування односельчан. Довелося навіть затриматися на краю Грушівки, поки найцікавіші не зникли по хатах, приманені до столів запахами їжі.

— Далі куди? — запитав Назар.

Він ніколи не відходив від селища бодай без палиці, а зараз не мав при собі зброї. І ця думка холодком пробігла по спині.

Отець Варфоломій розгублено озирнувся. Але тут знову почулося охання сича. Воно долинало з найближчого осикового гаю, що починався від невисокого пагорба і ховався за ним у глибокому яру.

— Туди! — впевнено вказав священик.

— Туди? — засумнівався Петро, але рушив далі. Серед тонкоствольних осик, які щойно пустили зелень, зупинилися. Над головою синичка старанно клювала осикові сережки, гублячи їх на торішнє листя.

— Бачите, які сережки на осиці? На добрий урожай вівса! — зрадів Петро Цимбалюк, але тут-таки посумнів. — Вітру немає, а осики шумлять. Прокляте дерево. Пан пропонував: бери на хату, а я не взяв. Старі люди кажуть: якщо закласти осикову колоду в стіну будинку, то вся сім’я тремтітиме день і ніч від хвороби так, як тремтить осика. Правда, отче Варфоломію, що Хрест Господній був зроблений з осики й відтоді гілки цього дерева в постійному страху і завжди тремтять?

— Не росла осика в Палестині в дні страждань Христових, та й зараз не росте, — твердо відповів панотець. — Це нам, бурсакам, ще отці-наставники казали. Тож Юда не міг на осиці повіситися.

— Он воно як, — розчаровано сказав Назар. — А я наслухався, та й іншим переповідав про те, як Спаситель ховався під осикою від своїх гонителів, а те бісове дерево почало шелестіти без вітру. За це він прокляв осику і сказав: «Бодай же ти шелестіла з вітром і без вітру».

— А я чув, що це дерево прокляла сама Богородиця, коли ховалася під ним під час втечі в Єгипет...

На тих словах він і завмер. Чи то з-під землі, чи з проклятого дерева постав той, кого вони ганяли по Цимбалюковій хаті на світанку й стріляли йому вслід. Петро, сам того не бажаючи, став за спину священика. Назар роззирнувся довкола, шукаючи, чим можна оборонитися. Тільки панотець не здригнувся, а ступив йому назустріч.

— Здоров будь, брате Сичу!

— Який він брат, отче Варфоломію? То нечисть, що спокусилася на святий стіл. Справжнісінький чорт, — гнівно мовив Назар, виставляючи кулаки.

— Покажись! — суворо звелів священик.

Великий шматок чорної тканини відкрився, і грушівці побачили перед собою низенького чоловічка з довгими руками.

— Я ж казав: чортівня якась, — не втримався Назар.

— То мій давній приятель. Ми з ним разом кашу їли і першу молитву вивчили. Тоді його звали... Те вам не потрібно знати. Називайте його Сичем — і тільки.

— І видно, що Сич. Увірвався в хату, як бусурман, і почав кружляти, — надувся Петро Цимбалюк. — Ні Христос воскрес, ні привіту, ні відповіді. Одне слово, сич. Та ти й схожий на сича.

— Гаразд. Забудьмо про те, — заспокійливо сказав Сич. — Така необхідність була. Думав: схоплю те, що парубок на лаві поклав, і зникну з двору.

— Та ти ще й злодій! — присвиснув Назар.

— Ніякий я не злодій! — навіть і не подумав образитися Сич. — Діяв так, бо мене на це владика Єзекіїль благословив. Те, що було загорнуте в ганчірку, необхідно повернути в братський монастир Києва, і якомога швидше.

— Ну якщо так, — розвів руками Петро.

— А я тебе по голові... І що, не прибив? — зареготав Назар.

— То ти, куме, мене по голові, — почухав потилицю Петро.

— Атож, — погодився Сич. — Мені теж перепало, але не від вас. А від того парубка. Він випадково, а може, і вміючи приклався так, що я ледве з підлоги піднявся. Дякую, що не підстрелили...

— Яничарки були незаряджені, — зітхнув Назар. — Поки дістали, поки зарядили... А чорт же швидше від людини бігає. Правда?

— Годі про це... Скажіть мені й моїм товаришам-козакам, куди той парубок зник? Де нам шукати його і ту річ? — попрохав Сич.

— Допоможіть йому. Якщо він просить — то справа дуже важлива, — підтримав однокашника отець Варфоломій.

— А які твої товариші? — насторожився Назар.

Сич знову гидко, як справжній птах, прокричав — і з-за дерев вийшли двоє в одязі реєстрових козаків.

— Черкасці? — зіщулився Петро.

— Із кольору шликів[103], вони з уманського полку, — впевнено промовив Назар.

— Те байдуже зараз. Важливо — не проґавити. Той польський пан із панцирниками вже в дорозі. Куди ви його скерували? — суворо запитав козак із чорною бородою.

— Скажу й вам те саме, що тому шляхтичу поганому. Жижки затряслися, коли вони в печі вугілля для смолоскипів вибирали. Я ж ту хату по колоді... А куди сім’я без даху над головою? Хто дасть притулок?

— Прихистили б. Знаєш наших людей, — зупинив кума Назар. — А що сказав, то правильно. Адже за тими словами і чорт ногу зломить у пошуках. І все-таки тому панові Петрові слова припали до душі. Він охоче, навіть дуже охоче їх прийняв. Мабуть, знає наші краї. А може, й іще щось...

— Та не мучте ви нас! — грізно вигукнув другий козак і приклав до своїх грудей величезний кулак.

Здивувавшись такому розміру кулака, Петро заспокійливо замахав руками.

— Значить, так! Сказав, що той парубок, коли сіли за стіл після церкви, все розпитував Назара про Чорний ліс. І особливо: як туди дістатися. Надто вже йому до душі припало все, що там дивного коїться. Тоді я й подумав, що парубок трохи той... з головою не дружить. Так панові й сказав, і він тільки посміхнувся на те.

— Що за Чорний ліс? — запитав козак з бородою.

— Та ти геть-таки нетутешній? Навіть у Галичині про той

1 ... 32 33 34 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч Сагайдачного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Меч Сагайдачного"