Читати книгу - "Сфера"

— Напої несу, голубонько, — долинув наголошено ввічливий чоловічий голос, що його власника і далі не було вид-но.

Жінка знову поглянула на Мей. У сутінках її очі яскріли якось наче пустотливо.

— Ти ніби сумирна. Хочеш до нас на облавок? — вона нахилила голову, оцінюючи Мей.

Мей підвеслувала ближче, а чоловічий голос виринув з-під брезенту і втілився. Був сухорлявий, трохи старший за супутницю, рухався повільно, переходячи з човна на баржу. У руках ніс, здається, два термоси.

— Вона буде з нами? — запитав чоловік жінку, вмощуючись на таке саме пластикове крісло біля неї.

— Я запросила, — відповіла жінка.

Коли Мей була вже так близько, що могла розрізнити обличчя, то побачила, що господарі плавучого куреня чисті й охайні; бо побоювалася, що їхнє вбрання тільки підтвердить те, на що натякало судно — крім того, що це водоплавні волоцюги, вони ще й небезпечні.

Якийсь час пара спостерігала за маневрами Мей, яка підпливала до їхньої баржі, — зацікавлено, але пасивно, немовби вони сиділи у вітальні, а вона сьогодні ввечері була їхньою гостею.

— Ну ж бо, допоможи їй, — буркотливо мовила жінка, і чоловік підвівся.

Ніс каяка торкнувся сталевого краю баржі, а чоловік спритно зав’язав навколо нього мотузку і підтягнув суденце паралельно до борту. Допоміг Мей підвестися і вилізти на палубу, встелену мозаїкою дерев’яних дощок.

— Сідай сюди, дорогенька, — сказала жінка, показуючи на крісло, з якого щойно встав чоловік, щоб їй допомогти.

Мей сіла і побачила, як чоловік люто глипнув на жінку.

— Ну, візьми ще одне, — сказала йому жінка. Він знову зник під блакитним брезентом.

— Зазвичай я його так не ганяю, — пояснила вона Мей, беручи один із термосів. — Але він не вміє приймати гостей. Питимеш червоне чи біле?

Під кінець дня Мей не варто було пити ні білого, ні червоного, бо треба ще повертати каяк і їхати додому, але відчувала спрагу, тож подумала, що трохи білого під призахідним сонцем їй не зашкодить, тому наважилася:

— Будь ласка, білого.

З-за складок брезенту виник маленький червоний стільчик, а за ним і чоловік, демонстративно набурмосений.

— Сідай і пий, — сказала йому жінка і налила в паперові кавові стаканчики білого вина для Мей і червоного для себе та свого супутника. Чоловік сів у крісло, всі троє піднесли стаканчики, і вино, попри впевненість Мей, що воно поганеньке, виявилося просто дивовижне на смак.

Чоловік роздивлявся Мей.

— Отже, бачу, ти трохи авантюристка. Екстремальні види спорту і все таке. — Він перехилив стаканчик і потягнувся за термосом. Мей думала, що його приятелька кине хоча б несхвальний погляд, як зробила б її мама, але вона заплющила очі, підставивши обличчя під надвечірнє сонце.

Мей захитала головою.

— Ні. Аж ніяк.

— А ми тут і не бачимо тих каяків, — сказав він, знову наливаючи собі у стаканчик. — Тримаються ближче до берега.

— Справді, гарна дівчина, — сказала жінка, не розплющуючи очей. — Поглянь на її одяг. Мало тобі не випускниця приватної школи, але не дармоїдка. Хороша дівчина з нападами допитливості.

Тепер роль заступника перейняв чоловік.

— Два ковтки вина, і вже думає, що вона провидиця.

— Та все добре, — сказала Мей, хоча й не знала, що думати про цей діагноз. Спершу поглянула на чоловіка, потім на жінку, яка вже розплющила очі.

— Завтра тут буде стадо сірих китів, — мовила жінка і перевела погляд на Золоті Ворота. Потім примружилась, немовби подумки вкладала угоду з океаном не кривдити китів, коли вони припливуть. Відтак знову заплющила очі. Здається, завдання розважати гостю було покладено на чоловіка.

— То як сьогодні затока? — запитав він.

— Красива, — сказала Мей. — Спокійна.

— Нарешті дуже спокійна, — погодився він, і всі троє затихли, ніби вшановуючи погідне плесо хвилиною мовчання. І в цій тиші Мей подумалося: а що сказала б Енні чи батьки, побачивши її тут, на баржі, зі стаканчиком вина серед білого дня. Разом із незнайомцями, які живуть на цій баржі. А от Мерсер, була певна, схвалив би.

— Бачила тюленів? — нарешті запитав чоловік.

Мей нічого не знала про цих людей. Вони не сказали, як їх звати, і не запитали її ім’я.

Десь далеко залунав туманний горн.

— Так, бачила двох, ближче до берега, — сказала Мей.

— Які вони були? — запитав чоловік, і коли Мей описала тюленів, їхні сірі пергамінові голови, то чоловік поглянув на жінку. — Стіві та Кевін.

Жінка кивнула головою на знак згоди.

— Решта, видно, полюють далі від берега. Стіві та Кевін рідко звідси кудись пливуть. Постійно заглядають сюди до нас привітатися.

Мей хотілося запитати у цих людей, чи вони тут і мешкають, а як ні, то що роблять на цій баржі, причепленій до рибальського човна, до того ж обидва плавучих засоби, здається, не в робочому стані. Хотіла запитати, чи вони перебралися сюди назавжди? Як вони тут опинилися? Одначе ці запитання були неможливі, поки вони не запитали, як її звати.

— А ти була, коли там горіло? — спитав чоловік, показуючи на великий безлюдний острів посеред затоки, що здіймався позаду них, мовчазний і чорний. Мей захитала головою.

— Два дні горів. Ми щойно сюди перебралися. Вночі спека була, навіть тут відчувалася. Щоб охолодитися, мусили щоночі залазити в цю забуту богом воду. Вже думали, кінець світу.

Жінка розплющила очі і вп’ялись у Мей.

— Пробувала плавати в затоці?

— Кілька разів, — сказала Мей. — Страх як зимно. Але я малою колись плавала в озері Тахо. Приблизно так само холодно.

Мей допила своє вино, і на мить усе засяяло. Мружачись на сонці, вона повернула голову і вдалечині побачила чоловіка на сріблястій вітрильній шлюпці, що підіймав триколірний прапор.

— Скільки тобі років? — запитала жінка. — Бо на вигляд приблизно одинадцять.

— Двадцять чотири, — відповіла Мей.

— Господи. Тобі стільки не даси. Ми теж мали колись по двадцять чотири, правда, кохання моє? — Вона обернулася до чоловіка, який чухав кульковою ручкою п’ятку. Той стенув плечима, і жінка не захотіла далі про це говорити.

— Так гарно тут, — сказала Мей.

— Згодні, — сказала жінка. — Краса тут приголомшлива і незмінна. Як гарно сходило сьогодні сонце. А вночі — повня. Місяць сходитиме яскраво-помаранчевий, потім що вище підійматиметься, то ставатиме сріблястіший. Воду заполонить золото, а тоді платина. Залишайся.

— Маю повернути, — мовила Мей, показуючи на каяк. Поглянула на телефон. — За вісім хвилин.

Вона підвелася, тож чоловік теж підвівся, забрав її стаканчик і запхав у нього свій.

— Думаєш, за вісім хвилини устигнеш до берега?

— Спробую, — сказала Мей і рушила.

Жінка скрушно прицмокнула:

— Аж не віриться, що вона вже нас покидає. Так мені сподобалася.

— Кохана, вона не помирає. Вона і далі з нами, — сказав чоловік. Допоміг Мей зійти у каяк і розв’язав мотузку. — Будь чемна.

Мей занурила руку