Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

— Та кажу я тобі, Шевчик, не вірю я у все це. Казки та й годі.

— Та які казки! Мені така людина розказувала, що їй не повірити — гріх!

— А та людина що, сама бачила?

— Ну певне ж, бачила, а як і не бачила, то чула від такої людини, що точно бачила.

— Те!..

Галя тільки докірливо похитала головою і накрилась подушкою.

V

Заходились у гаях соловейки, а молодиці не спиться. Так стало важко в грудях, у голові паморочиться, а тіло ламає, наче від гарячки. Ой-ой йо…

Галя підвелася, обмацала стіни, накинула якийсь кожух і попрямувала на двір.

«Ой матінко, як нудить!»

Хлопці вже спали, але їхній гострий козацький слух не дозволив дівчині пройти між ними непомітно,

— Куди ви, пані?

Той, що розказував казочки, скочив на ноги

— Погано мені, зараз повернусь…

— Я з вами.

— Та будьте, я зараз.

— Але ж отаман не велів.

Галя аж хиталась, так важко було стояти на місці.

Каже роздратовано:

— Ти будеш дивитись, як мене знудить?

Розгублений козак розвів руками і повернувся до своєї лежанки. Галя відійшла недалеко до кущів коло тину, думала — вирве, аж у голові на мить роз’яснилось. Раптом чує позаду себе м’які кроки. Обертається — перед нею високий чолов’яга в якійсь чорній накидці, плащі. Темно надворі, нічого й не розбереш.

— Тут мешкає Безрідний Максим?

— Так, але його зараз нема вдома.

— Нічого страшного, передайте йому, якщо ваша ласка, оце.

Гість протягнув дівчині якусь наче грамоту, згорнену в сувій. Коли Галя брала до рук те послання, її пальці на мить торкнулися до пальців незнайомця і відсмикнулись. «Які холодні», — подумала Галя.

— Доброї вам ночі, — кинув незнайомець і зник за чагарником.

Дівчина хотіла вже піти, але чогось знову повернулася до тину.

— Заждіть, а від кого це?

— Він зрозуміє, — почулося здаля.

Дивно, коня на шляху не було, і незнайомця теж. Тільки підходячи до оселі, Галя почула, наче в небі над нею прошмигнула птаха — сова чи кажан.

— Що воно за звістка? — думала Галя в хаті. І незручно було читати Максимові листи, але цікавість таки переборола дівчину.

— Ну добре!

Запалила свічку. Розгорнула сувій. Ні літер, нічого, тільки на цілий листок посередині червоний знак.

Дивно, що б це значило — Галі знак чомусь видався знайомим, наче вона десь уже з ним зустрічалась.

Погляд дівчини впав на ікону Христа-Спасителя під вишитим рушником. «До чого тут віра»? — промайнула безглузда думка. Тут її увагу привернув різкий запах. Принюхалась. Нахилилась до листка. Пахло кров’ю.

VІ

Сотенне містечко спалили вщент.

Попалили, як нехристі-яничари, і скотину, і людей у хатах, а майно розікрали й пропили.

Чорт забирай, своїх же православних почіпляли на грушах вздовж тинів. Жінок їхніх ґвалтували і стинали їм груди, дітей палили на вогнищах. І то, шановні, як є на сіті Вельзевул, то сидить він, мабуть по глибоких шпаринах і боїться на світ Божий носа висунути через ті звірства.

Та й хто зна, чи світ тепер Божий…

Гетьманські війни, як і будь-які війни, не стіль героїчні та звитяжні, як нам малюють історики. Та й чи варто малювати — могил по Україні повно, іди й читай ті безголосі літописи. Та не було й могил, бо гетьманські полки їх утоптали в землю. Минулі і майбутні.

Я десь чув — китайками накривають, щоб крови не було видно. Та вже вельми просякли тії китайки кров’ю, що й самі їх чим накривати треба, а як і накрив — сморід за версту. Та й прапорів тепер з них робити дзуськи, а так лучче, викинь на смітник, як непотріб, да й буде з нього.

Отакі справи, добродії.

І викидали прапори, і плювали на них бусурмани, глумились із них безчисленні вороги землі вкраїнської, наче та орда глумилась із ікон староруських у монастирях древніх. І було вельми — плач і скрегіт зубів, наче в темряві зовнішній чи в самому в аду для грішних і праведних.

Отак, брати і сестри.

І чули поганську лайку предки наші по селах та хуторах своїх, яко літописець «Повісті времінних літ» крик верблюжий по київських вулицях і майданах чув, і було всього.

Отак, земляки.

Отак, люди.

І рвали прапори з короговками, і плювали, і мочились на них, а потім же ми їм, кривдникам, горла різали за ті прапори, за ті святині й обереги. За культуру і за народ.

А вони нам, а ми їм, а вони нам, а ми їм.

Спаси, Господи, грішну душу мою.

Попирував вельми гетьман наш і тут, і розбив, і розігнав, і розтрощив, і послав до чорта. Лишилося згарище на місці осередку тії сотні.

Влада — страшна річ, особливо коли її немає.

Короговку поміняти легко, душу важче.

Отож боявся Максим Безрідний за свою душу хрещену чи нехрещену, як проїжджав із хлопцями тими місцинами, додому з Полтави прямуючи.

Боявся дуже. Бо ж гляньте — нема вже в того Максима ні короговок, ні стягів, ні віри, ні ікони, ні земляків, ні народу. А душа — вона, може, ще є. Живуча вона, душа.

Кадив дим людською плоттю вздовж дороги і плив, як мана, над ставками з дохлою рибою.

І потягнув дим на Дике Поле.

І став він димом над Диким Полем…

— Мамо! Тату! Де ви?!

Гайвороння над гиблим місцем — ЖАХ!

— Мамо! Тату!

— Що воно, отамане?

— Як дитя кричить. Ану звертай, хлопці!

Де калинові хащі коло ставка невеличкого, там дитя і знайшли.

Дівчинка, рочків семи.

— Дядечки! Дядечки! Нема мами, нема тата, а братики і сестрички — ген-ген!

Малеча киває на захід. Оченята слізьми залиті, і волоссячко розпатлане.

— У вирій! У вирій!

— Іди сюди, дитинко, ми тебе заберемо, а тоді, дивись, мо, кого з твоїх знайдемо!

— Нашо ти звеш, Степане?

Степан кивнув Максиму. Одійшли трохи.

— У нас із Христею все одно дітей нема, заберу собі. Воно ж згине тут.

— Степане, — Максим сердитий, одводить побратима ще далі. — Ти не бачиш чи шо?! Воно звихнулось. Тут і я не поможу нічим.

— Та отамане… — Степан одвернувся, ховаючи очі. — Жалко ж як, отамане…

Витер очі рукою.

— Ну як знаєш, — пробурмотів Максим.

Степан підійшов до