Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Думала, що вмираю,

так це боляче було - втрачати його.

© Варвара Любомирова

Як же я тоді плакала... Як же довго й гірко я ридала! Думала, що вмираю, так це боляче було - втрачати його. Усвідомлення непоправності зробленого обрушилося на мене бетонною плитою жаху й приреченості. Здавалося, що цього разу все - життя точно закінчилося. Пекельна мука скувала не просто моє тіло, вона роздробила мені душу.

Уперше в житті я сумувала про те, що сама ж накоїла. Проклинала себе і благала небеса почати день заново. Але так не буває. І це я теж розуміла. Розуміла, що мені доведеться жити з наслідками власного вибору. Шкодувати про зроблене і намагатися жити.

На Кіра я теж злилася. За те, що він такий існує. А в найважчі хвилини піддавалася абсолютно безглуздому гніву і ненавиділа його за те, що він мені повірив. Чому не засумнівався? Чому не зажадав мерзенних подробиць? Чому не спіймав на цій дурній брехні? Чому не образив тими словами, на які я заслуговувала? Чому, зрештою, не перевірив фізично? Я б не пручалася. У той момент не відштовхнула б...

З весілля їхала, не відчуваючи себе живою. Після істерики, яку я пережила, серце ледь-ледь билося. Але мені було б все одно, навіть якби воно зупинилося.

- Що з тобою? - занепокоївся дідусь. - Образив хто?

- Ні... Все нормально.

З того моменту моє життя перетворилося на боротьбу із самою собою. Для сліз була тільки ніч. З ранку ж до вечора доводилося робити вигляд, що в мене все гаразд.

Бойко більше не писав і не дзвонив. Перевіряючи раз за разом телефон, мені хотілося кричати на весь світ. Але я навчилася закушувати зсередини губи - в кров. І мовчати.

У понеділок я завалила іспит. Це було вкрай дивно. Такого зі мною ще не траплялося. Але в той момент я просто не змогла... Не змогла зосередитися. У якусь мить мене охопила така апатія, у голові порожньо стало, і я навіть не намагалася там щось відкопати. Сиділа перед білим аркушем і не ворушилася. Якби це був усний іспит, професор напевно натягнув би мені вищий бал за рахунок жалості. Але я не залишила йому вибору - так і здала чистий аркуш.

- Не страшно, - сказала тоді мама, ледь впоравшись із шоком. - Я поговорю з Котовською, підеш наприкінці дня і напишеш. Той самий квиток, якщо що. Повтори...

- Не треба, - сипло видавила я.

- У якому сенсі?

- Не піду я. Не ганьбися через мене.

- Та ти що?! А як же...

- Ніяк, - різко перебила її я. - Піду на перездачу у вересні разом з усіма двієчниками!

Мені не хотілося нікого бачити. Будь моя воля, я б сиділа на самоті цілодобово. Кумедно, після того, як сама рвалася вийти на навчання... І все ж у необхідності ходити в академію був один величезний задушливий надією плюс. Я згадувала про нього щоразу, як опинялася в холі головного корпусу. А ви знали, що бездушні будівлі зберігають спогади? Крокуючи коридорами, я бачила Кіра, чула його... Я божеволіла, люто сварила себе і відчайдушно виглядала того, кого все ще до нестями кохала. Серце робило критичну зупинку щоразу, коли здалеку миготів хтось схожий. І... все це було марно. Бойко не приходив.

А потім я дізналася, що він поїхав. І світ помер разом зі мною.

Я трималася весь день і навіть цілком стерпно впоралася з черговим іспитом. Але ввечері... Я не витримала і розплакалася просто при Чарушині. Не просто кілька сльозинок упустила. У мене сталася справжня істерика. До гикавки. До тремтіння. А коли Артем обійняв, я почала розпитувати його про Бойка.

Прискіпливо. Маніакально. Відчайдушно.

- Де він? З ким? Куди поїхав? Чим займається? Розкажи хоч що-небудь!

- Бойка тут якийсь час, як від батька звалив, проги писав, сайти створював і малював для однієї іграшки... Ну і ще виконував дрібні нелегальні замовлення. Коли робота була "брудною", платили швидко і багато. Кір накатав пристойну базу в середовищі "чорних" бізнесменів. Від них же в бої вдарився. Один чувак організовував підпільно. Без правил. Це, я так зрозумів, уже не стільки заради грошей... - Чара зітхає. - Знаєш же, що в нього проблеми з агресією. Кудись її потрібно зливати. Ось і бився.

- А зараз куди поїхав? З ким?

- Варю, я справді не в курсі. Те, що розповідаю, теж не все від нього дізнавався... Не особливо Бойка балакучий, ти ж знаєш сама. З минулої осені особливо.

- Я так... - схлипую сумно. - Так шкодую, що відштовхнула його... Якби він тільки розумів... - Артем мовчить. Питань не ставить. Але я продовжую торохтіти зі зривами: - Не треба було йому таке писати... Не треба було говорити... Не треба було провокувати... - І добре, що Чара не допитується, в чому причина конфлікту. Мені до смерті соромно будь-кому розповідати про те, що я створила. Дивлячись на ситуацію збоку, ще ясніше розумію, що виправдань подібному не знайти. - Адже ми могли просто бачитися... Розмовляти... Двадцять дев'ять днів... Майже цілий місяць... Бачити його... Ну він же повернеться? Коли-небудь? Артеме, скажи, що він повернеться!

- Повернеться.

Розумію, що говорить це, тільки щоб мене заспокоїти. Але так хочу вірити!

- Розкажи ще що-небудь... Будь ласка, Артем... - я вже не можу зупинитися. Вимагаю ще й ще. - Що завгодно розкажи... Яким він був у дитинстві? Будь-яку ситуацію з минулого... Ще, Артеме... Будь ласка...