Читати книгу - "Будь зі мною, Анна Пахомова"

Глава 10

У Віри не було ніякого плану. Тільки імпровізація, яка теж рідко коли вдавалась їй. Але скільки вона не думала над своїм життям, над своїми колишніми стосунками і комплексами, тим більше розуміла – Волков наразі єдиний чоловік, якого вона б воліла бачити поруч з собою. І якщо не зробити йому крок на зустріч, то все що їй залишиться на згадку - кілька вкрадених поцілунків.

Адреналін гостро бив по нервовим закінченням, коли Віра намагалась налаштувати себе на розмову з Антоном Павловичем. По шкірі бігли зграї мурашок, не рятував ввімкнений на двадцять п’ять градусів кондиціонер. Ні, їй ні за що не вистачить духу говорити відверто про свої бажання і ідеї з Антоном Павловичем.

Віра зітхнула, і сіла писати листа. Ну а чому б і ні? Можна ж викласти все на папері. Дати йому прочитати і нехай сам вирішує, як реагувати на Вірину пропозицію. Тільки коли йому вручити того листа? Віра все зволікала. Настінний годинник відлічував час, наближаючись до завершення робочого дня, а дівчина все сиділа, нервово ковзаючи на своєму місці і не наважувалась зайти в кабінет до генерального директора. Коли вона здається була готова, її обов’язково хтось перебивав – то телефон звонив, то хтось із співробітників заходив до Антона Павловича. То здавалось записка написана неправильно.

Віра ледь не відмовилась від свої задумки. Але тільки одне утримувало її від ганебної відмови від реалізації своїх ідей. Вона запитувала себе, чи буде шкодувати, якщо не вчинить задумане. І твердо відповідала – так шкодуватиме все життя.

О шістнадцятій офіс опустів. Стало якось неприродно тихо. Віра йшла з туалетної кімнати, і здавалось її серце гулко гупає на весь поверх. Тільки з приймальні линуло світло. Всі інші кабінети були тьмяними, сідаюче осіннє сонце не було спроможним впоратись з достатнім освітленням кабінетів.

«А що як Антон Павлович теж вже поїхав?», - ледь не в розпачі подумала дівчина, вриваючись в приймальню. Вхопила аркуш паперу із своєю запискою, і рішуче постукала в двері до генерального директора.

- Зайдіть, - озвався Волков, і у Віри ослабли коліна. Але вона пересилувала себе, і немов по розпеченому вугіллю пройшла в кабінет, і наблизилась до столу Антона Павловича. Він підняв на дівчину здивований погляд, потер перенісся пальцем. – А чому ви до сих пір не вдома? П’ятниця «короткий» день, вам хіба не пояснили?

- Пояснили, - горло пересохло. Віра тримала папір в руках,  і той цілком помітно дрижав. – Але я не знала чи доцільно залишати прийомну, коли ви ще працюєте.

- Цілком доцільно, - погодився Антон Павлович, і перевівши погляд на її руки запитав: - Що там у вас?

- Це відносно того що сталось у мене вдома, - ледь чутно видихнула Віра.       

- Це якась заява? Я ніби вибачився, і вважав, що інцидент вичерпаний, - Волкову стало трішки лячно. Віра виглядала дивно – очі з розширеними зіницями як два вира затягували його в глибоку безодню. Груди обтягнуті все тією самою тонкою трикотажною тканиною нервово і нерівно здіймались  в такт подихам. 

Віра пом’ялась ще мить:

- Заява… ми не можемо ігнорувати те що відбувається… робити вигляд що нічого не сталось…

Антон відчув як опускається його душа від горла кудись вниз. Звісно дівчина розцінила його поведінку як недостойну, і хоче звільнитись. Він вже проклинав себе за те, що розпустив руки, і не зміг втриматись. От і зараз, по при всю серйозність  ситуації, десь краєм свідомості думав, що вони залишились з Вірою один на один на весь поверх, і це не могло не хвилювати його. Він дійсно був нею схвильований. Збентежений. Її присутність ніби сповнювала кабінет світлом і запахом абрикосового цвіту з нотками карамелі.

 І якщо вона і справді вирішить після всього звільнитись, він не має права її утримувати. Та йому і нічим її тримати. І від того настрій, який і так з самого ранку перебував в не найкращому стані і зовсім зіпсувався.

- Та давайте вже сюди, - вставши з-за столу Антон зробив рішучий і різкий крок до Віри, вириваючи з її рук аркуш паперу. Невідомість Волков ненавидів куди як більше, ніж власну нестриманість.

Віра ще стискала пальці на заяві, і тому склалось враження, що Антон Павлович вириває її у дівчини з рук. Від чого він такий злий? Дівчина відчула, що чинить неправильно, оголюючи перед ним свої почуття. Але вже було запізно, Антон Павлович хмуро прочитав написане.  Коротко подивився на Віру своїм крижаним поглядом, від якого Віра геть збентежилась, але і одночасно розізлилась, з викликом дивлячись директору в обличчя.

Волков читав вдруге, під її пильним поглядом і не вірив в написане. А Віра дивилась зухвало, самовпевнено, так ніби була впевнена – Антон не зможе відмовитись. Та і який би чоловік на його місці втримався?

- Це серйозно? – запитав Антон, знову подивившись на Віру після того, як перечитав її записку.

«Ми не можемо ігнорувати те тяжіння, яке між нами виникло, - писала Віра. – Давайте не будемо опиратись. Я пропоную секс без обов’язків. Вам цього хочеться, так само як і мені. Без зайвих ускладнень. Лише Ви, я і ліжко».

Віра йшла ва-банк, розуміючи, що можливо їй доведеться звільнитись. Але по іншому просто не могла. Ну не вміла вона зваблювати, як радила Лариса. Не вміла підступно закохувати в себе. Куди простіше було просто сказати прямо про свої наміри і бажання. І там хай буде як буде. Можливо, якби у неї було більше досвіду, вона б не опинилась в такій ситуації. Не була вимушена стояти з калатаючим серцем під прицільним поглядом до біса сексуального генерального директора, і чекати що він вирішить.

І нехай він вважає її божевільною. Нехай зараз почне читати моралі, чи і взагалі думає про неї що йому заманеться. Але Віра скористається шансом бути з єдиним чоловіком,я кого вона хоче по-справжньому. Всі ці емоції проносились в її душі, але дивилась вона в очі Антону твердо  і рішуче. І так само рішуче відповіла: