Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Особи мали колір шкіри іменований оливковим, тримали в руках списи та невеликі круглі щити, і чітко нагадували пародію на жокеїв. Такі ж кривоногі та дрібні статурою. Щоправда, глянувши на ці пики, жоден порядний кінь не підпустив би їх до себе ні спереду, ні ззаду.

«Гобліни… — надійшла чергова довідка. — ТТД та іншу характеристику давати?»

«Пізніше. Знадобиться — сам запитаю… Зараз ніколи».

Трійця оливкових теж помітила нас з Ярополком, бо дружно розвернулася і спритно зашкутильгала на зближення. Посміхаючись і шкірячи гримаси.

— А ми тебе шукаємо, шукаємо… — прогавкав той, що, крім власної шкіри та пов'язки на стегнах, носив облізлу хутряну безрукавку з невизначеного звіра, а також місюрку, а ля тюбетейка з абияк приклепаною, рваною бармицею. А набір зброї цього оливкового чумбрика довершував величезний м'ясницький тесак.

«Хох-гоблін…»

— Вождь прокинувся злий, голодний… надавав усім тумаків… каже не приведете з села свиню… самих засмажу… а ти як пішов так і зник… де свиня… давай… час у ліс… Гирдрим чекає… сердиться дуже…

Взагалі-то, як і при першій розмові з Ярополком, я розумів, що справжня мова гобліна — це те, що залишається на межі сприйняття — хрюкання і скрипучий кашель. Але так як мій внутрішній перекладач встигав не тільки синхронізувати текст, а ще й робити часткову літературну обробку, то перепитувати не став. Посилено вдаючи, що зайнявся підрахунком горщиків, розвішаних на кілочках тину, — цієї неодмінної сільської декорації, наочної межі між «особистим» та «громадським».

— Скажи вождеві… — не отримавши від мене підтримки староста був змушений сам прийняти складне і небезпечне рішення.

А ось нічого, іншого разу хитрувати не буде. Теж мені, закулісно-підкилимний гравець та майстер інтриги вишукався. Вирішив, що я, як побачу нелюдів, так і кинуся на них, з мечем навперейми? А дзуськи. Не знаючи броду, я водні процедури не приймаю.

Потоптавшись з ноги на ногу, весь допустимий для розумної паузи час, Ярополк Титич зітхнув, але від задуманого плану, визволення селян від ярма гоблинів, не зрікся.

— Скажи Гирдримові, що більше люди з Виселок данину клану Лупооких не платитимуть. Все... Скінчилася ваша влада, — і бачачи явне нерозуміння з боку представників зазначеного клану, пояснив більш зрозуміло. — У нас тепер є Захисник.

А вже наступної миті староста на диво спритно станцював назад і вліво. Мені за спину.

Що ж, логічно…

Оливкова і смердюча трійця почала розуміти, що жаданої свинини не буде, а значить, їхні шанси, виявитися поданими до столу родичів, стрімко зростали. Що, може, й почесно, але їм особисто дуже не сподобалося. І це досить виразно позначилося на мордах лісових гопників. Спершу, як задумливість, потім розгубленість, і нарешті — лють. Гобліни схопилися за зброю і зробили крок вперед.

Мій меч залишив піхви сам. У всякому разі, я ще тільки збирався взятися за руків’я, а рука вже оголила зброю і крутнула, розминаючи зап’ястя, пару вісімок, просто перед витріщеними очима збуджених глядачів.

Схоже, з такою цифрою гобліни були знайомі не з чуток. Тому що їхній мілітаристський запал зів'яв буквально на корені.

— Ти пошкодуєш, людино… — можливо, хох-гоблін намагався зберегти обличчя, а може, й справді погрожував. — Лупоокі знають закон. Готуйся до поєдинку. Штраф… — він замислився, дивлячись на свої пальці. — П'ять… ні, — хох-гоблін вчасно помітив другу кисть. — Двічі п'ять свиней!

— Ти, жабо зелена, Захисника переможи спершу, а потім штраф призначай… — поважно промовив з-за мого плеча Ярополк Титич. — А тепер, пішли геть, лупаті, поки в шию прогнати не велів. Смороду від вас, наче від падалі.

— Ми підемо, — скреготнув зубами хох-гоблін. — Але не забудь, людино, увечері ми повернемося. І не одні… і ще запам'ятай, я передумав. ми візьмемо тільки, — він загнув один палець і виставив уперед руки, — ось скільки… Замість… еее… другої п'ятої свині буде труп вашого Захисника… А ти… ти крутитимеш над багаттям вертел… щоб він добре підрум'янився і не підгорів… І куштуватимеш — готове вже м'ясо, чи ще сирувате… Гих-гих-гих!