Читати книгу - "Вибрані твори"

Це було вдень, а ввечері Юхрим, уже в буденному одязі, горбився перед чорним каламарем і строчив матеріали: допис у газету, а заяви в повіт, губернію і столицю. Писав не тому, що в нього прорізався зуб на Порфирія чи хотів зайняти посаду голови комнезаму, — нащо йому ця халепа, коли за неї не платять грошей? Юхриму Бабенку потрібна була пильність і недремність викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у повіті. Чого йому таку голову і почерк занапащати в селі? І ще хотілося Юхримові зажити слави кореспондента — і від дядьків шана, і від жіноцтва повага. На щастя, й трапилось підходяще діло. Революція у небезпеці, її рятує Юхрим! І він пише і радіє з написаного.

В дописі і в заявах він звинувачував дядька Себастіяна в тяжких гріхах проти революції: у втраті класової пильності, у підозрілих зв'язках із класовими недобитками, в самостійності розуму і соображенія та рукоприкладстві. Найбільше пильний сількор налягав на те, як це можна було відпустити бандита додому без погодження, дозволу й документації вищестоящих органів.

В село на бричці приїхала перша комісія. Голова комісії, видно, був хворою людиною. Йому все не вистачало повітря, задихаючись, він синів і ставав дуже сердитим.

— Цей не помилує Себастіяна, — з жалем заговорили в селі.

— Чи не пограє він тепер на піаніну аж у тюрязі? — зраділи дукачі.

Од цих чуток і нашіптувань мені гірко й тривожно стало на душі. Комісія за зачиненими дверима почала поодинці опитувати Порфирія, дядька Себастіяна й наприкінці Юхрима. А перед зачиненими дверима умлівала від горя і сліз Порфирієва дружина. Найбільше говорив Юхрим, його підписарське красномовство, наче на хвилях, випливало на найсвятішому: революції, революційній пильності і класовій непримиренності. Юхрима ніхто не перебивав, а коли він замовк, голова, задихаючись і синіючи, поморщився:

— Усе?

— Поки що все. Та коли треба для протокола й действія, іще можу, — пообіцяв Юхрим, обтираючи піт із чола. Тоді голова комісії звернувся до Бабенка:

— Ви не зможете відповісти на двоє запитань: перше, хто вас навчив тінити святе слово — революція? Друге, хто обпатрав, обскуб, наче курку, вашу совість?

— Я жалітися по всіх параграфах і інстанціях буду за образу індивідуума, — заверещав Юхрим.

— Це ви зумієте. Як я думаю, ви все життя будете на когось жалітися і доти топити людей, поки з вас не скинуть штани і не всиплють по всіх параграфах. Тільки це може допомогти вам.

Юхрим, як побитий пес, вискочив з комбіду, а на його місце, заточуючись, увійшла Порфиріева жінка. Комісія довго не могла їй роз'яснити, що ніхто нікуди не буде забирати її чоловіка — хай тільки чесно він живе. Для цього й амністія дана владою.

— Ой, спасибі вам, люди добрі, — нарешті ожила жінка. — То прошу, не погребуйте, заїдьте до нас, удома ще самогон лишився. Той чорт не дав людям допити.

— Міцний? — задихаючись, поцікавився голова комісії.

— Горить синіми квітами.

— Тоді ми його заберемо в лікарню. Не пожалієте?

— Що ви, господь з вами! Як треба, ще виженемо — це вже для вас.

Комісія таки забрала самогон. Юхрим пронюшив і про це, зрадів і, наперед смакуючи, як він підсуне візка голові комісії, двигнув до лікарні. Але новий матеріал не вигорів: самогон як медикамент було здано головному лікареві, бо в ті роки на ліки було дуже сутужно.

Та й лікували тоді по селах не так лікарі, як ворожбити, костоправи й шептухи, орудуючи заклинаннями, замовляннями, тьху-тьхуканням, непочатою водою і землею, її найчастіше прикладали до серця і ран. Коли ж хто умирав, на це дивились по-філософськи: бог дав, бог і взяв. Одначе тепер не так забирав бог, як тифозна воша, вона була найвірнішим підмогачем костомахи. Тому й не дивно, що Порфирієва жінка, у великій ненависті до Бабенка, прозвала його тифозною вошею.

А Юхримові що? Він принишк на якийсь день, а далі почав розпускати чутки про потаємних ворогів революції, які виживають його з села, і, висолопивши язика, розшукував собі достойну посаду в місті.

Якось увечері, коли ми з дядьком Себастіяном сиділи в комбіді за книгою, несподівано притарабанився Юхрим. Він був у, френчі з англійського сукна і галіфе, підшитому лискучим хромом, через що можна було комусь пустити в очі туману: певне, власник цих штанів ще недавно в кінноті орудував шаблею. Юхрим любив ефекти і в одежі, і в мові. Він картинно зупинився біля ріжка столу, неспокійно ворухнув руками, засунув їх у бездонне галіфе, і вони там заборсались, неначе звірята.

Дядько Себастіян з презирством поглянув на непроханого гостя; в очницях його стояла така темінь, за якою зовсім не видно було очей. Через хвилину Юхрим повів устами, і на них вигнулась та усмішечка, де нахабство підминало непевність:

— Не чекав мого вторгнення, Себастіяне? Знаю — не чекав! Але моя драматична душа мусила прийти до тебе з приношеніем, тобто на уклін по всіх параграфах, статтях і статуту.

— Яка, яка у тебе душа? — повеселішав дядько Себастіян.

— Як було вже сказано — драматична!

— За якими ж це параграфами? — насочилось насмішкою обличчя голови комбіду.

— За параграфами революції!

— А яка тоді в мене душа?

— Натурально — героїчна! — піддобрюючись, урочисто сказав Юхрим, і на його невірне обличчя навіть ліг покрівець шаноби.

Дядько Себастіян тільки головою покрутив: мовляв, ох, і влізливий ти, чоловіче, але промовчав. А Юхримові того тільки й треба. Він одразу ж повів мову про зміни в повіті, хитромудре увернув, що тепер і його друзяки випливли наверх, повшивались у служби і кличуть його ближче до верхів.

— Ну, а ти, звісно, вирішив триматися маси? — безневинно запитав дядько Себастіян.

— Ні, я ще не вирішив цього. Тому й прийшов, натурально, за порадою. Що його робити: чи залишитися в селі, чи теж погнатися за фортуною-долею у місто?

— Не гонися, Юхриме, за фортуною-долею, ой, не гонися, — аж мало не зітхнув дядько Себастіян.

— То чому? — здивувались підбірчасті вуста і квасолисті ніздрі Юхрима.

— Бо ти, коли наздоженеш долю, — собакою вчепишся в її приполи і триматимеш тільки побіля своєї парсуни. А доля і людям потрібна.

Юхрим стрепенувся, не знаючи, що йому робити. Подумавши, він став таким, про яких кажуть: зверху сміється, а всередині сичить.

— Передав ти, Себастіяне, куті меду, а мені характеру! — викривлює усмішку на обідочках уст. — Налихословити, натурально, кожний зможе, але на твоїй посаді треба мати