Читати книгу - "Вибрані твори"

А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого, зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зірку в свою оселю…

І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в сине крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки.

Їх стає все більше та більше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхній шелест, їхню музику… і поплив, поплив на хиткому човнику по химерних ріках сну…

Зараз притихлими дорогами, з яких не сходить місяць, ми з дідусем повертаємося із Майданів. Тут у лісових оселях дідусь робив людям вулики і лагодив немудру сільську машинерію. Були ми навіть у першій комуні, де хлібороби, спасаючись бандитів, і в поля виїжджають із зброєю. Дід якось показав мені неподалік од орачів триніжник з гвинтівками, а під ним на пілочці лежав святий хліб.

Оксамитний холоднуватий вечір ворушиться навколо нас, під колесами попискують вологі колії, шелестить і шипить листя, у долинках нам переходять дорогу клапті туману — і ніде ні лялечки, тільки зажурені верби обабіч дороги, тільки місяць і зорі вгорі. Ось одна упала на дальні поля, і дід говорить до неї і до себе:

— Зорі, як і люди, падають на землю, і вони мають свій вік, — а далі обертається до мене: — Тобі, дитино, не холодно? Може, свою кирею дати?

— Не треба, діду, — кульчусь я на задку і чогось очікую від мосту, що попереду, від річечки під ним, що спить і не спить, і від переліска, що сповзає в луги.

— Чого ж не треба? Ти, бачу, трохи замерз.

— Байдуже, нам, чоловікам, треба до всього звикати, — повторюю дідові слова.

— Он як! — дідусь добряче натрушує посмішку на сиву, аж пожовклу на місяці бороду, далі защібає верхній гудзик на моїй катанці, а на босі ноги кладе оберемок сіна.

Коли ми виїхали на чумацький шлях, з-за дерев легко, наче тіні, вискочили троє озброєних вершників. Од несподіванки я мало не зойкнув. Дід однією рукою притримав коняку, а другу заспокійливо поклав на мої плечі. Під першим кібцюватим вершником грає лискучий, неначе ясним місяцем накупаний, кінь.

«Бандити», — холону я від здогаду і щільніше, притуляюсь до Діда.

— Добрий вечір! — владно здоровкається вершник на мальованому коні, а двоє других, з карабінами в руках, залишаються трохи поодаль.

— Доброго здоров'я, коли людина добра, — відповідає дід. В його голосі не чути ні страху, ні тривоги.

— Що везеш, чоловіче?

— Онука, не перелякайте його.

— Дітей ми не лякаємо, — стишив голос вершник. — А зброю не везете?

— Нащо нам таке сміття!? — замахав руками дід. — Надокучило й остогидло воно. Ось заробив собі зерна, то й уся моя поклажа.

Вершник красиво прихилився до воза, рукою поторгав мішок, сіно, а потім підвів одну брову на мене і змовницьки запитав:

— Злякався?

— А ви б хіба не злякалися? — ще з опаскою пробурмотів я.

— Звичайно, злякався б, — закивав головою вершник. — Як тебе звати?

— Михайлом.

— Славне ім'я. У школу ходиш?

— Ні.

— Еге, — невдоволено випнулись губи у вершника. — Як же ти дав такого маху?

— Мусив, бо на зиму нема чобіт.

— А ви хіба не з багатих?

Я ображено потискую плечима, а верхівець починає сміятися, і тільки тепер на його картузі помічаю п'ятикутну зірку. Виходить, я даремне бив дрижаки.

Пересміявшись, червоноарміець серйозно каже до мене:

— Тепер безчобіттям, хлопче, нікого не здивуєш — ще дуже бідні ми. Та все одно маємо вчитися: так революції треба! Зрозумів?

— Аякже, геть-усе зрозуміли, — каже дід і похитує сивою головою.

— Що ж ви геть-усе зрозуміли? — лукаво підсміюється вершник.

— От слухай: революції треба хліб… — починає дід, а вершники дружно регочуть.

— Хіба не вгадав? — дивується дід.

— Угадали, угадали, та не все.

— А хто його все вгадає? На це треба голову, як діжку, мати. Тільки я ще не доказав… Кому тільки не треба було нашого хліба? Чисто всім! І діти наші були потрібні всім до чужої роботи, а не в школі. Ось воно й вийшло так: і ноги в нас не взуті, і голови босі.

— Еге, діду, то ви голова!.. Усе збагнули! — Здивовано і весело заговорили вершники. — А внука свого неодмінно посилайте до школи, головне тепер не в чоботях! Був час, що ми навіть воювали босі, — Закинувши за плечі карабіни, вони прощаються з нами.

Проти місяця заблищали стремена, забряжчала зброя, під копитами м'яко застугоніла земля. І враз молодий красивий голос, хапаючи за душу, плеснувся, злетів над прадавнім чумацьким шляхом, над віковими липами, над притихлими полями:

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою…

Я потягнувся до пісні, до неба, до вечірньої зорі і завмер у тому смутку і диві, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем.

Віджурилась, віддзвеніла пісня на шляху, зникли вершники вдалині, а дід, похитуючи головою, зітхнув раз і вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потім обернувся до мене:

— Житте… Чуєш, і він, Шевченко, босоніж до школи ходив. Такий був наш латаний талан, А завтра, дитино, як доживемо дня, підстрижу тебе, візьму за руку та й підемо до школи.

— Дідусю, це насправді? — аж тьохнуло в мене серце і дрогнув голос.

— Атож: як сказав, так і зроблю.

— І книжку мені купите? — в надії прикипів я очима до дідового обличчя.

— І книжку тобі купимо, і чорнила з бузини зробимо, і на крамну сорочечку розстараємось. А потім, гляди, на чобітки розживемося, підіб'єм їх підковами, будеш іти межи люди і вибивати іскри…

— Справді? — вірю й не вірю, що стільки щастя може прийти одній людині. Я вдячно прихиляюсь до діда і між зорями мого дитинства розшукую вечірню зорю поета, що буде мені сяяти все життя…

І