Читати книгу - "Вибрані твори"

— От і може… Я знаю: у тебе горе, а коли горе — в усіх болить серце. Того й хотіла побачити тебе. Я навіть якось була до твоєї хати підійшла, а зайти посоромилась.

— Спасибі, Любо.

— І не кажи такого, — по-дорослому мовила вона й вузликом відкопилила губи, а далі таємниче посміхнулась: — Михайлику, а в мене вже сестричка є.

— Маленька?

— Звісно, маленька, — засміялася Люба, — лежить собі в колисці і все губами плямкає.

— І яка вона?

— Гарненька, тільки в неї ще брови не зійшли.

— Невже вона зовсім безброва? — не можу повірити я.

— Поки зовсім, тільки ямки ходять там, де мають зійти брови. Це так цікаво.

— Хм, — не знаю, що відповісти на це диво.

— А я вже в школу ходжу. У нас в одному класі вчиться дві групи — менші сидять попереду, більші — позаду. Мене ж вчителька посадила на самій першій парті, — хвалиться і радіє дівчина.

— А чобіт у тебе також нема? — поглянув на босі Любині ноги, згадав про своє і зітхнув.

— Ні, є, тільки я їх бережу, бо два роки маю ходити в них. Михайлику, а може, навідаємось у нашу загороду?

— Там тобі чогось треба?

— Ні, просто подивимось на борсучу нору, віднірки, на гніздо трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?

— Можна і заглянути, — погодився я, і ми, взявшись за руки, побігли до загороди.

Перелізши через потемніле вориння, спочатку підійшли до тієї черешні, на ягодах якої найбільше збиралося роси. І мені згадався погожий літній ранок, і тітка Василина, і її пісня, що так славно йшла між деревами.

Тепер черешня накинула на свої плечі багряну хустку й, здавалося, теж хотіла зрушити з місця й піти кудись, у свою дорогу.

— А ти нічого не чув про мою тітку Василину? — запитала Люба, торкаючись руками до накучерявленої кори черешні.

— Ні, може, щось недобре трапилось? — згадав, що Люба колись говорила про тітчиного сердитого чоловіка.

— От і не вгадав! — пожвавішало обличчя дівчинки. — Про неї і про її голос дуже гарно в газеті написали. Хто б тільки міг подумати, що про тітку в газеті напишуть.

— Таке врем'я, — сказав я словами дядька Себастіяна. — А що тепер Василинин чоловік робить: так само свариться, щоб вона на голос не принаджувала людей?

— Ні, він таким добрим став, хоч до рани прикладай, і все боїться, щоб тітка не поїхала співати у місто. «Краще, — каже, — мені співай, я тобі буду із усіх яєць гогель-могель колотити». І колотить! — задзвеніла сміхом дівчина.

На кисличці ми побачили осиротіле гніздечко, дно якого було підбите шерстю, а під кисличкою борсук залишив свіжі сліди.

— Частенько сюди навідується, ласоїд, — пригнулась Люба, вивчаючи химерну мережку борсукових слідів.

Біля нори ласоїда ми побачили купину сухого листя. Люба нагнулась до неї й сказала, що це так господарював борсук: він не якесь ледащо, а вже зарання, до холодів дбає про свою зимову постіль.

Отак до надвечір'я жебонів і жебонів струмком дівочий голос і потроху розмивав мою печаль. А надвечір'ям ми обоє — Люба спереду, а я позаду — сіли на коняку і поїхали додому. Під нами прокидався туман, а над нами падало й падало листя — золоті сльози осіннього лісу. Перед селом Люба сказала, що далі піде пішки.

— А чого їхати не хочеш?

— Бо не годиться, — засоромилася вона.

— Чого ж не годиться?

— Хтось із дітвори побачить і почне дражнити нас: молодий — молода. Є такі безсовісні.

Я зіскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала мені руку і самотньо сутінками пішла луговою стежкою. А я все поглядав у той бік, де ішла-зникала тоненька, мов горсточка, постать…

Сьогодні чогось наші ворота були відчинені навстіж. Може, хтось із гостей приїхав? Але ні худоби, ні воза ні на подвір'ї, ні в катразі. Я під'їжджаю до стаєньки, пускаю повід, а в цей час хтось позаду дужими руками піднімає мене вгору, а потім притуляє до себе.

І острах, і передчуття радості одразу охопили мене. Од всього цього я примружив очі, а коли розплющив їх, побачив незнайоме і ніби знайоме обличчя і знову примружився.

— Михайлику, не пізнаєш?! — все тісніше притуляє мене до себе високий широкоплечий чоловік в коротко підстриженими вусами.

— Ні, не пізнаю, — кажу я тихцем, і тепло-тепло стає мені на грудях цього дужого незнайомого і наче знайомого селянина. — Ви звідки будете?

— Михайлику, я ж твій тато, пізнавай скоріше, — радіє, печалиться і цілує мене чоловік. — Ну, впізнав?

— Ні.

— От тобі й маєш, — аж зітхнув чоловік, а очі його стають вологими.

Я пізнавав і не пізнавав свого тата. Десь, неначе з далекої темені, обзивався мені його голос, десь ніби я бачив ці очі, але де — не знаю. Одначе як гарно було пригортатися до цього чоловіка, що однією рукою притримував мої босі ноги, а другою — голову.

До нас підійшла усміхнена мати:

— Пізнав? — запитала вона батька.

— Та ні.

— Михайлику, дурненький, це ж твій тато! Чого ж ти мовчиш? А я не знав, що сказати — жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках, мовчазного, мене тато й вніс до хати, де тепер на скрині лежала шинеля, поставив на долівку, обдивився, засміявся:

— Та він у нас зовсім парубок, тільки, біда, говорити не вміє.

— Еге, не вміє! Ти ще не знаєш його, — дала свою характеристику мама.

— Тепер, напевне, взнаю, нікуди не дінеться… Ось я його завтра до школи поведу.

— Поведете? — стрепенувся я і зазирнув батькові у вічі.

— Авжеж. Хочеш учитися?

— Ой, хочу, тату! — охопив батька за ноги, а він чогось закліпав повіками і поклав руку на мою голову.

Побалакати з батьком нам не дали сусіди, їх одразу ж набилась повна хата, на столі з'явилися немудрі подарунки в пляшках, а мати поставила голубці з нового пшона і сушені в'юни, яких ми наловили ще з дідом, та й почалася селянська бесіда з нескінченними розмовами про землю, політику, загряницю і чи піде, чи не піде на нас Антанта війною, чи довго ще ходитимуть по лісах банди. Вже дрімаючи, я захопив у сон батькові слова:

— Нічого не вигорить у них, нічого! Коли не втримались на гриві — не вдержаться на хвості!..

Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного і зодягненого в нову сорочку і штанці, за руку і повів до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дітвора горохом посипалась із класу, батько підійшов до ставної русокосої вчительки, привітався з