Читати книгу - "Українське письменство"

Як бачимо, ні внутрішньої, ні кінцевої рими не доховано, хоч, правда, скрізь додержано кількість складів, цезуру (розруб) після 6-го складу і два наголоси в кожнім піввірші.

В транскрипції грецьких імен Руданський тримався так зв. рейхлінівського читання грецького тексту, отже, «грецькі слова і імена читав і переводив так, як їх читали і читають наші попи, а не так, як їх читали і читають німці; себто β за наше в, ϑ за наше фт… η за наше и, αι за наше е; οι, ει за наше і; перед самогласними з початку слова тож само не клав ніколи німецького h, бо його найшли для нас лишнім і перві переводчики наші Кирило та Методій».

Тепер в українській мові літературній остаточно встановилась та транскрипція грецьких слів та імен, яку Руданський зве німецькою, і через те новому читачеві трудно і чудно буде читати зам. Гомер — Омир, зам. Гера — Ира, а зам. Гектор — Ектор. Ще дивніше буде зустрітися з українізацією грецьких наростків (суфіксів): зам. Лаертида Одіссея прочитати Лаертенка, зам. Атрида — Атрієнка, зам. Ахілла Пеліда (Пелеєвого сина) — Пилієнка Ахілла. В деяких випадках, бажаючи «обукраїнити» Гомера, Руданський переклав навіть власні імена:

Співа — так перекладає Руданський слово Муза; Невид означає у нього Аїд, підземне царство.

Беручи до нашої книжки уривок з перекладу «Іліади» («Ільйонянки»), ми полишили транскрипцію Руданського незайманою. Цей переклад має для нас велике історично-літературне значення, становлячи важливий етап у розвитку перекладної нашої поезії. Як Гребінчин переспів «Полтави» являється цікавим пам’ятником пори, коли «котляревщина» накладала свою печатку мало не на кожного з діячів літературних, зводячи кожну перекладну роботу на лицювання, «з чужомовного лиця на український виворот», — так гомерівська поема в переспіві Руданського є характерна пам’ятка іншої доби, коли літературні уподобання формувалися під впливом української народнопоетичної стихії, і талановитий перекладчик сприймав Гомера тільки українізованого, поданого віршем народної пісні, з «обукраїненою» номенклатурою.

1927

В історії українського друкованого слова мало знайдеться таких сумних сторінок, як літературна історія «Люборацьких». Написані в Миргороді р. 1861—1862 (під першою частиною хроніки знаходимо дату: Миргород; на початку другої — опис Кам’янця з миргородського[165] погляду), призначені для «Основи», вони не змогли за життя авторового з’явитися друком, і тільки випадок не дозволив їм загубитись, як загубилась, наприклад, широка розвідка етнографічна «Злий дух», що про неї згадував у «Зорі» В. Б. Антонович[166]. Лише через чотирнадцять років по смерті автора ця «прегарна» повість, одна з перших широко закроєних і «на тлі сучасних соціальних обставин» розгорнених повістей[167], попадає в поле зору «Зорі», «галицького письма літературно-наукового для руських родин», і Франко, причетний тоді до редакції, починає збирати відомості про Свидницького та його людське, затерте в непам’яті сучасників, обличчя. З початку 1886 р. «Люборацькі» з’являються в «Зорі» (ч.ч. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 12, 13—14, 15—16, 18, 19, 20, 21 і 22), а в наступнім році виходять окремим виданням в «Русько-українській бібліотеці» Євг. Олесницького[168].

Це перше видання повісті викликало багато нарікань у свій час і потім. Яскравий реалізм картин, а надто сміливість і різкість у змалюванні «духовного стану по благочестії» трохи стурбували редакцію галицького органу. Над повістю походила рукою своя, хатня цензура, пом’якшуючи різкий до небезпечності тон автора. «Галицькі аристархи, — як пише про