Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

І цей фінал історії був би остаточним та принагідним, але егоїстичні бажання пересилили.

– Дара, тобі не треба набиватись – ти не стороння мені людина і я буду радий, якщо іноді ти знаходитимеш для мене час.

– Тоді не прощайся. Просто - до зустрічі.

******

 Я тихо повернулась до кабінету і замкнулась. Фінал розмови мене більш менш тішив, та все інше… Я ніколи на ставила йому жодних питань, бо мала впевненість, що перебування тут, то лиш перший етап, можливо, один з багатьох, але точно не фінал. Дивлячись на Вадима, я не могла повірити, що відтепер це його життя назавжди. Звісно, я не ставила під сумнів висновки лікарів чи його аргументоване рішення. Мені навіть на думку не спало, переконувати його піти на такі ризики. Та все ж… Я сердилась. Сильно. А дідька лисого ти від мене втечеш! Сама таке практикувала,  розумію переваги цього способу, але шансу не дам. Він так старанно мене відштовхував, що сумнівів не мала – байдужість до такого не спонукає. Невпевненість в собі - так, навіть трохи ревнощів, можливо, але точно не відсутність будь яких емоцій відносно мене. Та я не знала, чи це не звичайна тимчасова прив’язаність від самотності. Свої мотиви бачила чітко – Вадим не став епізодом в моєму житті. Я не могла собі сказати, що закохана - поки до таких слів було далеко. Та уявляти собі, що він знову зникає з мого життя - не хотіла. Я знаю його лише фізично, решту про нього досі збираю з маленьких фрагментів. Його слова про прийняття свого стану ще були просто словами, в які він сам хотів вірити. І щодо мене він перебував на роздоріжжі, не маючи впевненості, чи поставити крапку, чи залишити все як є. Може і я сама досі не навчилась відрізняти правильні ідеї від божевільних, та це рішення за нього прийму. Від першої зустрічі в лікарні я дивилась на його схудле обличчя і бачила, як до його очей повільно повертаються вогники, які так добре запам’ятала. Саме тому, поставити крапку з якоюсь нездоровою приреченістю - не дозволю. Мій внутрішній монолог дивував саму себе власною впевненістю і ближче до ранку вже здавалось, що я розпочала якусь кампанію з поневолення людини, не здатної чинити спротив. А ще, не могла позбавитись думки, що має існувати якийсь вихід для Вадима. Дива ж стаються? Я дуже хотіла в це вірити. Але десь глибоко всередині дзижчала думка «Позбудься ілюзій» і ігнорувати її я не могла. Мені потрібно було холодно і тверезо оцінити ситуацію і відповісти самій собі на запитання «що далі».  Я хочу бути поруч, я відчуваю що це йому на користь і, не буду займатись самообманом, і сама того потребую. Зараз між нами є щось більше, ніж спогади про дивакувате знайомство і прекрасну ніч. Я не відраховую хвилини до закінчення відвідин, я радо поспішаю до нього і його щира усмішка це моя маленька пігулка щастя. І якщо вся перспектива це зробити нас обох бодай трохи щасливішими – воно того вартує, хай би скільки триватиме цей період.

Попри безсонну ніч, я поверталась додому сповнена впевненості та перебуваючи у піднесеному стані. Мама вранці на мене вже не сердилась, вислухала ще раз мої слова подяки і запитала, чи все у мене нормально і я майже від щирого серця змогла сказати «Так». Та користуючись нагодою, вирішила дещо з’ясувати:

– Мам, хочу з тобою проконсультуватись. Щодо Вадима.

Це запитання її зовсім не здивувало, адже останнім часом я була частим гостем її пацієнта і вона про це знала.

– З його власних слів дізналась все щодо поточного стану і перспектив, та я хочу почути особисто від тебе – все насправді так і є? Операція для нього надто ризикована і інших варіантів не існує?

– Тільки він особисто може вирішити чи занадто, але так – ризик реальний і суттєвий. Я знаю людей, які були готові чіплятись за будь який примарний шанс і їх сподівання виправдовувались. Але так відбувається не завжди – фінали бувають різні.  Цілком імовірно, що його поточне рішення - це найправильніший варіант. Так, непросто звикнути до нового життя, яких би зусиль не докладали лікарі і як до нього не готували. Але зараз його стан стабільний і це набагато більше, ніж можна було сподіватись на початку лікування. Пацієнти з такими травмами можуть жити довго і, за певних прилаштувань, повноцінним життям: спорт, секс, мандри, тощо. Життя після травми - це складне комплексне питання, але цілком реальне.

– Дякую, мам, все зрозуміла, - я не мала великих надій почути щось несподівано оптимістичне, та все ж…

– Але Дара, я хочу щоб ти зрозуміла ще дещо. В таких випадках, дуже часто великою проблемою стають не тільки психологічні проблеми пацієнта, а й відсутність адекватної реакції його оточення. Я знаю, на жаль, чимало прикладів, коли здоровий партнер не хоче прийняти реальність і починає жити ілюзіями, сподіваючись на диво якого не буде. І, з часом, раз за разом стикаючись з неприйнятною для себе реальністю, не витримує. Мені відомі випадки, коли один з партнерів сліпо і відчайдушно до самозречення виявляв готовність бути поруч, а потім під гнітом реальних проблем з’ясовував, що це для нього занадто складно. І такі ситуації вкрай травматичні. Для обох. Тож вкрай важливо, щоб людина приймала таке надважливе рішення тверезо і з чітким усвідомленням відповідальності перед партнером та власними перспективами.

Безсумнівно - це було сказано спеціально для мене, та я все ж стримала свою першу негативну реакцію. Зрештою, я оцінила відвертість та відсутність прямого запитання від мами. І все що вона сказала наостанок я прекрасно розуміла. Не розуміла поки лиш одного – чи дійдемо ми з Вадимом до таких стосунків, коли всі ці питання стануть для нас реальними.