Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

Не збираюся більше чекати. 

Все закінчиться сьогодні. Тепер. Взявши хлопця за руку, я тягну його на задній двір. За спиною чується дзвінок, сповістивши про початок пари, але мене це не зупиняє.

Я повинна йому все сказати. Брехати буде нечесно. Та й не хочу я.

Коли ми опиняємось трохи далі від сторонніх очей, хлопець зі сміхом обіймає мене зі спини та притискає до себе.

— Не думав, що моя сором'язлива кішечка так сумувала за мною, — він хихикає мені на вухо.

— Ярославе!

Вирвавшись з його рук, повертаюсь до нього обличчям.

— Нам потрібно поговорити. І це серйозно.

Хлопець хмуриться. Здається, до нього нарешті дійшло, що я не розважатися його потягнула.

— Що таке, Сашо?

— Між нами не може нічого бути.

Кажу швидко, впевнено, без заминок.А Ярослав дивиться, наче на дурепу.

— Ти жартуєш, так?

— Ні, я серйозно. Погодитися на твою пропозицію було помилкою. І я її виправляю.

— Ми зустрічаємося менш ніж два тижні.

— Послухай, я сама винна. Нам не слід було починати. Я не повинна була погоджуватися.

— Але ти погодилася.

— І зараз шкодую.

— Шкодуєш?

Брови хлопця повзуть догори. Очі недобре блищать, а весь він напружується.

— Ти шкодуєш? Я перед всім універом спитав тебе, чи будеш ти моєю дівчиною, наче ідіот. А ти шкодуєш?! — я бачу, як він починає сердитися.

Але відступати вже нікуди. Нехай покричить — і все закінчиться.

Але він не кричить — мовчки роздивляється мене, а в очах мерехтить презирство.

— Послухай, я не хотіла, щоб так сталося, але я кохаю іншу людину, — вимовляю зовсім тихо.

— Отже, кішечка закохалася, — з насмішкою каже хлопець.

Наче кохати — це щось ганебне.

— Я не збираюся тобі брехати чи приховувати, тому сказала прямо. Між нами нічого не буде.

Розвертаюся і хочу піти, але хлопець з силою притягує мене до себе. Притискає однією рукою до свого тіла, а іншою тримає руки, щоб не чинила спротиву.

Відходить до дверей підвалу і штовхає в дерев'яну раму. 

Вдаряюсь сильно плечем, але стримую сльози та дивлюсь вперто на Ярослава.

І що далі? Зґвалтує мене? Змусить бути його дівчиною?

Ха, ха і ще раз — ха.

— Отже, так, кицю. Взагалі, мене мало цікавить, у кого ти там втюрилась. Допоможеш мені розрулити одну справу — і йди до свого коханого, — на останньому слові хлопець морщиться.

— Яку справу?

Мені навіть легше стає. Що там за допомога йому потрібна? Я готова допомогти — і розійдемося як друзі.

— Розкажу. Сьогодні ввечері поїдемо в одне місце, і там все поясню.

— Зараз ти не можеш пояснити?

— Не тут.

Дивлюся недовірливо. Їхати з ним зовсім не хочеться.

Хлопець дивиться мені в очі, а потім опускає голову.

— Це справа сімейна... Мені справді потрібна твоя допомога. Але тут розповісти я не можу, — він говорить так щиро.

 Здається, у нього справді щось сталося.

— Гаразд. Я поїду.

— Чудово, — на його обличчі з'являється мила усмішка. — Але ніхто не повинен знати про цю зустріч. Чуєш? Ніхто. 

— Добре, добре. Я зрозуміла.

Відходжу від дверей, і хлопець пропускає мене. Потираю долонею плече, яке все ще болить, і йду до входу в університет.

— Вибач, — тихо каже Ярослав і ледь торкається мого плеча.

— Нічого, — вичавлюю з себе усмішку.

Заходимо всередину, хлопець проводжає мене до аудиторії та зупиняє біля самих дверей.

— Я зрозумів, що ми більше не пара. Але можна поки що нікому про це не говорити? — він дивиться благально.

— Але я...

— Обіцяю, чіплятися я не буду. І взагалі, ніяких дурних натяків. Я зрозумів, в тебе є інший. Просто я не хочу насмішок. 

Поговорю з хлопцями й тоді більше не підходитиму до тебе. Сама розумієш, авторитет треба тримати, — він лукаво усміхається.

— Гаразд, — неохоче, але погоджуюся.

Ярослав підходить і ніжно обіймає мене за плечі. Не намагається притиснути до себе чи обмацати. Просто лагідно торкається рук.

— Дякую, — усміхається і йде.

Таким він подобається мені набагато більше. Нам справді потрібно тільки дружити, на роль його дівчини я зовсім не годжуся.

***