Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"

— Тьху на вас! — Марія сахнулася, почервоніла.

— Попереджав.

— Вибачте. Здається, таких людей називають гер-ма-фродитами.

— Батьки зробили доньці таємну операцію в німецькій клініці. Зайвий наріст зрізали. Це нічого не змінило. Дівчина страждала не лише через те зайве, що мала, а й через те, чого не мала. Груди, Маріє Данилівно. У якийсь момент почала повільно божеволіти. Вона ж багата наречена. За нею впадали... до певної межі. — Ковток. — Була прикра сварка з молодим офіцером, черговим кавалером, який в останній момент скривився від огиди. Полінка згодом побачила його в обіймах молодої грудастої дівки...

— Все! — Марія зупинила Платона жестом. — Картина ясна. Чому Київ?

— Тут особисте. Полінка хоч почувалася приниженою, та вже не вперше. Охолола трошки. Легко рознюхала про ту дівулю. Взнала: виїхала цицьката з Києва. Отак на наше місто й впало Полінчине прокляття. Для Петербурга ми провінція. — Чечель розвів руками. — Тут перед столичними штучками трусяться, струнко стоять. Ніхто ні в чому доньку князя, наближеної до імператора особи, не здумає запідозрити. А обережність втратила, бо зовсім не цікавилася київськими публікаціями. Маріє Данилівно, княжна не думала, що вбивцю повій у Києві взагалі шукатимуть, розумієте?

— Ні.

— Тим не менше. — Тон Платона став сухим. — Мене усунули від служби. Залагоджували справу аж на рівні генерал-губернатора. Ну, а два тижні тому тіло Полінки Урусової знайшли там, де все почалося, — на Гончарах. Навіть, — він нервово реготнув, — з такими самими ранами на місці її пласких груденят. До речі, на ній коштовності були. Хрестик, перстеник фамільний, золота каблучка... Що принесло Полінку в Київ після всього — не знаю. Зате підозри з неї офіційно зняті. Княжна Урусова тепер — чергова жертва маніяка. А ваш покірний слуга — кандидат на вбивцю. Мене ж через нібито помилку поперли зі служби. Ось помстився. Ще й обікрав жертву до всього. Мародер, бачте.

Цього разу Марія мовчала довше.

— Ми в одному човнику, Платоне Яковичу, — мовила нарешті. — Проти обох увесь світ. В обох зв’язані руки.

— Бачте, як довго довелося пояснювати, чому я не в змозі врятувати вас. Навіть якби дуже хотів.

— Згодна. Але... — Вона відклала мундштук із загашеною цигаркою, ступила зовсім близько, знову торкнувшись його грудьми, даючи змогу вдихнути запах. — Змушена повернути нас до того, з чого почали і чому я зараз тут. Я слабка жінка, Платоне Яковичу. Я вже тричі вдова. І мене підозрюють у вбивстві. Якщо станеться найгірше — згадають смерті попередніх чоловіків. Гучний процес, перші шпальти газет. Загальний осуд, вирок і каторга. Альфред фон Шлессер, Царство йому Небесне, був би вдячний вам за спробу захистити слабку жінку.

— Я безсилий захистити навіть себе.

— Тим більше. Ви не допустите несправедливості.

І тут Марія фон Шлессер, новоспечена вдова, зробила те, чого Платон Чечель боявся найбільше і чому не зміг опиратися.

Вона стала навшпиньки. І поцілувала його.

В губи.

Розділ 15

Прощання й попередження

Відспівали в родинній каплиці, за православним обрядом. Барон не вихрестився з католиків, проте на віру мав погляди агностика[28]. Так сказала Марія, підтвердили й діти.

Крім Марка — наймолодший син питанням релігії взагалі не переймався. Попри Платонове побоювання, до моменту поховання, під час нього та на поминальному обіді миру й спокою не порушила жодна з ворожих сторін. Навпаки, Василь, Варвара і Марко трималися біля вдови, демонструючи єдність великої родини в сумний час. Схоже, всі домовилися про перемир’я — або вирішили дотримуватися його, зберігаючи пристойність на людях.

Проводи фон Шлессера в останню путь зібрали замалим півсотні знаменитих персон. Київський генерал-губернатор приїхав особисто, хоч довго не був, на обід не лишився, висловив співчуття й забрався, навіть не кинувши жменьку землі на кришку труни. Натомість гласний міської Думи відбув ритуал до кінця, приїхавши в маєток у супроводі десятка депутатів та їхніх дружин, що відповідно до моменту оздобилися чорними вуалетками й не знімали чорних рукавичок. Були відомі промисловці, кілька приїхали спеціально з Харкова та Полтави. Не втримався — прочитав на могилі патетичний вірш невідомий Чечелю поет середніх років і середнього ж рівня таланту, для якого покійний барон у певний момент погодився стати меценатом. Довколишні селяни отримали бочку горілки й дуже скоро перестали аж так сумувати за барином. Поминальна трапеза не затягнулася надовго: гості хотіли вибратися з маєтку ще до березневих сутінок, сльота зіпсувала й без того погану дорогу до Києва.

Чечель знав кількох іменитих гостей особисто й підозрював: його впізнали. Проте значення власній персоні не надавав. Тримався тихо, скромно, кивнув у відповідь на два-три мовчазні привітання. Ніхто не поквапиться спрямувати жандармів до маєтку щойно похованого мільйонера, бо тут знайшов притулок ворог суспільства. Ба більше: Платон не думав, що хтось узагалі захоче наголошувати на знайомстві з вигнанцем. Проте все ж намагався по можливості не потрапляти на очі поважним посадовим особам.

І нетерпляче чекав на завтрашній день.

...Тоді Марія залишила цілунок і пішла. Чечель довго мучився, шукаючи пояснень, що ж то було. Довелося поміркувати за черговою чаркою, аби дійти прийнятного поки висновку: вдова не мала наміру спокусити його тут і тепер, менш ніж за добу після чоловікової смерті. Відтак раптове зближення її тіла з його та цілунок варто сприймати як нічим не приховану спробу змусити до дій у власних інтересах.

І змусити не лише його.

Раптом Платону зайшло в голову те, про що раніше чомусь не думав. Щойно Марія застосувала природні жіночі чари, бо іншої зброї в арсеналі, інших засобів впливу не мала. Таким чином, міркував далі, ця особа навряд чи діяла так уперше. Має практику, навчилася маніпуляцій.

А не така ж ви беззахисна невинна овечка, Маріє Данилівно.

Заснув Чечель з твердим наміром з’ясувати, чи вибиралася вдова з маєтку до Києва протягом хоча б останнього тижня. Версія про її можливу причетність до анонімки знову виринула з глибин. А на ранок Платонові вдалося використати загальний пригнічений, отже —