Читати книгу - "Залежні від ненависті, Ксана Рейлі"

Я поправила спідницю легкої сукні салатового кольору, яку підібрала для святкування свого дня народження. Насправді це мав бути всього лише сюрприз від Макара, але мені хотілося мати красивий вигляд. До того ж я не знала, що саме на мене чекає. Він залишив мені тільки адресу, за якою я мала б приїхати. Моє тіло тремтіло від передчуття та легкого хвилювання. Я ніколи не думала, що стосунки з чоловіком бувають моментами такими бентежними. Та щось підказувало мені, що цей вечір буде неймовірним. Я швидко підвела губи бежевою помадою та поправила пальцями своє волосся, що легкими хвилями спадало по спині. На вулиці добряче сніжило, тому я ще вдягнула зверху теплу шубку. Кинувши на себе останній погляд у дзеркало, я усміхнулася. На годиннику вже була майже одинадцята вечора. Ще трішки — і мені стукне двадцять три. Минулого року я навіть не могла подумати про те, що святкуватиму свій день народження з чоловіком, про якого тільки могла мріяти.

Усю дорогу я слідкувала за краєвидом з вікна. Таксі їхало кудись в інший кінець міста, від чого я трохи напружилася. На вулиці ще й було темно. Він з'їхав на якусь ґрунтову дорогу посеред поля. Стало по-справжньому лячно, тому я міцніше стиснула телефон у руках. Можливо, зателефонувати до Макара? І тільки я хотіла зробити це, як авто раптом зупинилося. Я швидко заплатила за поїздку та вискочила з автомобіля. Полегшено видихнула, коли опинилися на вулиці, але тут нікого навколо не було. Я здригнулася, помітивши якісь нові будинки. Деякі з них були ще навіть недобудованими.

Я швидко набрала номер Макара, щоб повідомити йому, що я вже на місці. З очікуванням дивилася собі під ноги та тремтіла. Мені вже й холодно стало тут.

— Мелісо, я тут! — почула його голос з-за якихось воріт.

Я насупилася та забрала телефон від свого вуха. Макар зупинив переді мною, схопивши мене за обидві руки. Він ніжно усміхнувся мені. Я пройшлася по ньому поглядом, зупиняючись на білому светрі. Задумалася про те, чи не холодно йому.

— Що це за місце? — розгублено почала я, оглядаючись по сторонах. — Тут наче нікого й нема.

— У цей район лише починають заселятися. Скоро і ми це зробимо.

— Тобто?

Я була такою розгубленою, що навіть не розуміла, що відбувається. Макар міцно взяв мене за руку та повів вперед до якогось будинку. Як я зрозуміла, він тільки нещодавно збудований, адже зверху не було навіть тинькування.

Макар потягнув мене бетонованими сходами до великих вхідних дверей. Він раптом поклав свої руки на мої очі, закриваючи їх.

— Обережно, тут поріг! — прошепотів чоловік і повів мене всередину. — Це все поки на початковій стадії. Тут є лише вікна і двері. Кімнати без ремонту та меблів, але зовсім скоро я за це візьмуся.

Здогадки закралися у моїй голові. Я не могла не усміхнутися, адже розуміла, що Макар захотів показати мені наш будинок. Я думала, що він зробить це трохи пізніше. Та все ж, мені було приємно.

Я не могла дочекатися, щоб розплющити очі. Мені було цікаво, як тут всередині. Коли я працювала над цим проєктом, то просто захоплювалася ним. Усе дійсно так, як в моїх мріях.

— Ти готова? — спитав він мені на вухо. — Я зараз заберу свої руки.

— Готова.

Макар опустив долоні на мої плечі. Я часто покліпала, щоб звикнути до яскравого світла. Я стояла посеред величезної вітальні. Тут не було абсолютно нічого. Стіни поки не пофарбовані, а на підлозі ще навіть не постелили ламінат. Та це абсолютно не хвилювало мене, адже я бачила тут ті маленькі лампочки, розставлені усюди, той невеликий стіл з романтичною вечерею на ньому та піаніно, що стояло в куточку. Я здивовано ахнула, коли помітила його.

— Ти купив піаніно? — здивувалася я, глянувши на Макара.

Він усміхнувся мені своєю ніжною усмішкою.

— Це поки єдине, що є у цьому домі.

— Я... Я справді здивована. Але навіщо?

Макар забрав свої руки від мене та знизав плечима. Я уважно подивилася на нього, очікуючи відповіді.

— Хотів, щоб ти зіграла для мене, — тихо сказав він.

Я не стрималася та усміхнулася йому. Мені було приємно, що він дбав про те, що я любила. Він хотів слухати мою гру, а я понад усе хотіла грати для нього.

— Це неймовірно! — вражено мовила я, стримуючи сльози. — Дякую, Макаре. Це просто найкраще, що ти тільки міг придумати.

Я потягнулася до нього та міцно обійняла за шию. Він поклав свої руки на мою талію та тримав мене доти, доки я не відсторонилася. У кімнаті, на диво, було тепло. Лише потім я помітила електричну батарею неподалік. Добре, що тут вже зробили проводку. Макар допоміг мені зняти мою шубу та закинув її на спинку одного з вільних крісел.

— Коли б ти хотів, щоб я зіграла тобі? — поцікавилася я.

— Пізніше, Мелісо. Спершу я хочу, щоб ми повечеряли.

— Добре.

Він ніжно взяв мою руку та повів до столика, що стояв одразу ж біля величезного вікна. Я мило усміхнулася йому, коли Макар допоміг мені сісти на стілець. Сам же він опустився поруч зі мною.

— Почнемо з того, що сьогодні ти надзвичайно красива. Мені здається, що я щохвилини закохуюся в тебе сильніше.

Я завмерла, адже була здивована почути від Макара такі слова. Він жодного разу не казав, що кохає мене. Так само і я не говорила йому це, але мені здається, що ми знали все обоє без зайвих слів. Моя усмішка стала ще ширшою від таких приємностей. Чоловік налив у наші келихи шампанське та уважно подивився на свій годинник.

— Ще п'ять хвилин, — сказав він, піднявши на мене свій погляд.

— Я хвилююся, — тихо зізналася я, а мої руки чомусь спітніли.

— Не хочеш дорослішати? — спитав Макар, зацікавлено дивлячись на мене. — Знаєш, ми з тобою не бачилися сім років, але за цей час ти стала ще прекраснішою.

— Твої слова занадто хороші, Макаре. Ти ще тоді підтримував мене, але зараз твоя підтримка в рази цінніша. Думаю, що вдруге ти з'явився у моєму житті в дуже потрібний для мене момент.

Я знову відчула дурнуваті сльози на очах. Макар раптом потягнувся до мене та ніжно поцілував у губи. Я поклала свою руку на його щоку, відповідаючи йому на поцілунок.

— З днем народження, Ліссі! — сказав він, відірвавшись від моїх губ.

— Дякую, — прошепотіла я, не стримуючи своєї усмішки.

— Не думай, що я обмежуся лише одним поцілунком, тому... — Макар раптом потягнувся до якоїсь подовженої оксамитової коробочки. Він передав мені її. — Це для тебе, Мелісо. Хочу, щоб у твоєму житті було тільки те, що ти любиш.

Я відкрила коробочку та побачила у ній красиву підвіску з кулончиком у вигляді скрипічного ключа. Усмішка на моєму обличчі стала ще ширшою.

— Музика? — спитала я, глянувши на Макара.

— Тобі це подобається. Я не хочу, щоб ти відмовлялася від своїх мрій, свого особливого захоплення. Ти справді талановита, і я впевнений, що у тебе все б вийшло, якби ти цього захотіла.

— Дякую, — вкотре подякувала, поклавши свою руку на щоку Макара. Я ніжно погладила її. — Ти так добре знаєш мене, відчуваєш і просто розумієш, що мені важливо. Таке відбувається лише між... закоханими.

Я не була певна, що це правильні слова, щоб описати наші стосунки, але я знала точно, що надто сильно кохаю його. Макар ніжно торкнувся моєї руки та підніс її до своїх губ. Я відчула легкий поцілунок на своїй долоні. Знову і знову... Він деякий час цілував мою руку, а потім уважно подивився мені в очі.

— Я кохаю тебе, Мелісо.

Моє серце пропустило декілька ударів, а я відверто здивувалася такому зізнанню. Чомусь думала, що він скаже це після мене, або пізніше. Макар так сильно вразив мене цим своїм зізнанням, що я ошелешено дивилася на нього та не могла слова вимовити.

— Все нормально? — спитав він трохи напруженим голосом.

Я наче нарешті отямилася. Усмішка на моєму обличчі була такою широкою, що у мене ледь щоки не почали боліти.

— Я теж кохаю тебе, — прошепотіла я, міцно стискаючи його руку.

Того разу я поцілувала його, а тоді підвелася та попрямувала до піаніно. Мені хотілося донести йому свої почуття через музику. Я почала грати "Nuvole Bianche", повністю віддаючись музиці. Мені подобалося торкатися клавіш, відчувати їх своїми пальцями та плести павутину з наших почуттів. Я грала для Макара, відкриваючи йому своє серце, а він з таким захопленням слухав та дивився на мене, що сумнівів не було — він кохає мене. Так само як і я кохаю його...

Усю ніч ми провели в будинку. Макар заніс до кімнати якийсь матрац, на якому ми обоє заснули. Зранку я прокинулася від того, що мені було холодно. Навіть обійми Макара не допомагали. Я усміхнулася, згадуючи свій особливий день народження. Це було справді неймовірно, і я впевнена, що назавжди запам'ятаю цю особливу ніч наших зізнань.

— Я змерзла, — тихо сказала, коли Макар прокинувся.

Він швидко провів своїми пальцями по моїх руках, а тоді різко піднявся.

— Зараз поїдемо додому. За ніч будинок охолонув, а я ще й батарею вимкнув.

Він допоміг мені піднятися з того матраца, а я одразу ж накинула на себе шубу. Деякий час спостерігала за Макаром, що швидко прибирав усе. Я потягнулася руками до тарілок на столі, щоб допомогти йому все зібрати, але Макар легко вдарив мене по пальцях.

— Ау! — скрикнула я, обурена такими його діями.

— У тебе сьогодні день народження, — нагадав він і швидко поцілував мене в губи. — Ти не будеш прибирати.

Я усміхнулася, бо він вкотре здивував мене. У цей момент Макар здавався мені ідеальним чоловіком. Так, у нього теж є недоліки й інколи він дратував мене своєю загадковою поведінкою, але я відчувала, що цей чоловік був моєю людиною. Він підходив мені, а я, здається, підходила йому. Хіба це не ідеально?

Коли ми вийшли з будинку, то Макар повів мене кудись в гараж. Я востаннє оглянулася на дім та усміхнулася. Ще рік-два — і ми точно переїдемо сюди. Мені б дуже хотілося жити саме тут.

У гаражі мою увагу привернула красива блискуча іномарка білого кольору. Макар підійшов впритул до мене. Він взяв мою долоню у свою руку та вклав у неї ключі від авто.

— Уже багато годин минуло з того часу, як ми пили шампанське, — почав він. — І ти навіть одного келиха не випила, тому можеш впевнено сідати за кермо.

— Що? — здивувалася я.

— Ти ж казала, що вмієш водити.

Макар підозріло подивився на мене, примруживши свої очі.

— Так, вмію.

— Тоді в чому проблема? Ти ж начебто хотіла авто.

— Я хотіла, але... Чий це автомобіль?

— Твій.

Я відкрила рота від здивування. Мій? Макар тихо засміявся з моєї реакції. Він охопив моє обличчя своїми руками, усміхаючись.

— Що ти таке кажеш?

— Цей автомобіль — це мій подарунок тобі на день народження, — відповів чоловік, ніжно проводячи своїми пальцями по моїх щоках.

Я усміхнулася, але трохи зніяковіло знизала плечима. Мій погляд знайшов темні очі Макара, що вивчали моє обличчя.

— Це дуже дорогий подарунок. І те піаніно, і ця підвіска... Я не можу прийняти ще й автомобіль.

— Можеш, Мелісо, — вперто сказав він. — Ти ж хотіла цього. Хіба ні?

— Я дуже хотіла автівку, правда.

— Тобі не подобається?

Макар дивився на мене так, наче його справді хвилювало те, чи подобається мені цей автомобіль.

— Я в захваті від цієї машини, — зізналася я, усміхнувшись. — Вона така красива, але...

— Ніяких «але», гаразд? — Макар уважно подивився на мене. — Якщо я роблю подарунок для своєї коханої жінки, то хочу, щоб вона прийняла його.

Від слів Макара я зм'якла. Те, як він назвав мене коханою, змусило моє серце стиснутися від сили почуттів.

— Добре, — все ж погодилася я. — Якщо мій коханий чоловік робить мені такий подарунок, то я прийму його.

— От і чудово!

Він подарував мені свою найкращу усмішку та палко поцілував у губи. Я сильніше притиснулася до міцних чоловічих грудей, відповідаючи йому на поцілунок. Мої пальці затремтіли в передчутті водіння. Я так давно хотіла отримати свій автомобіль, щоб насолоджуватися їздою, і Макар здійснив цю мою мрію. Вже біля водійських дверцят я не стрималася та радісно запищала, кидаючись Макару на шию. Я почала його цілувати в щоки, чоло, губи, паралельно шепочучи слова подяки. Він весь час усміхався. Здається, йому було приємно, що я раділа. Тільки це була не тільки радість. Я відчувала себе по-справжньому щасливою.