Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » На зарослих стежках 📚 - Українською

Читати книгу - "На зарослих стежках"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На зарослих стежках" автора Батіг Гамсун. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 48
Перейти на сторінку:
навіть не обмовився про своїх свідків, на яких, напевно, міг би послатися. Я не захотів оприлюднювати й решту своїх матеріалів, у яких також є деякі факти. Їх можна відкласти. Це все може трохи почекати, либонь, до кращих часів та інакшого суду, як цей. Мабуть, колись той день настане, тож я почекаю. У мене є час. Байдужки, живий я буду чи мертвий, а передусім байдужки світові, як живе та чи та людина, в цьому випадку я. Але мені можна почекати. І я, мабуть, почекаю».

***

Після мене виступив прокурор, потім — мій захисник. Я знов сидів годинами, не знаючи, що відбувалося. Зрештою суд поставив мені кілька запитань у письмовій формі, і я відповів.

Так минув день. Запав глибокий вечір.

Усе закінчилося.

***

Приходить трохи пошти — листи й телеграми, я кладу їх у купку, колись подивлюся. За кілька днів настає Різдво, я їду додому в Нергольм і не можу на нього надивитися. Так дивно знов усе бачити: пагорби, присипані снігом, бухту, скуту кригою, і правічне небо, що висне понад усім тим, як і раніше. Звичайна картина, проте мене вона якось дивно зворушує.

Після суду починається спокійний період, робляться виписки із судового слухання і подається апеляція до Верховного Суду. Доводиться чекати, як і раніше, ну, що ж, це ще тягнутиметься хтозна-скільки, але ми просунулися на якийсь крок уперед.

Я відновлюю свої щоденні прогулянки, які запровадив був у будинку для старих, і проходжу таку саму відстань, як і там, витрачаючи стільки ж часу: дибуляю від Нергольма до мосту через канал і за півтори-дві години повертаюся додому. Невеселе то заняття — ходити знічев’я, але нічого веселого тут не знайдеш. Я більше не здатен працювати фізично, мені давно треба було померти. Чого я чекаю?

Я змушую Арільда переглянути старі й нові листи, він трохи декому з тутешніх дякує, а решту подяк відкладає. Очевидно, в останню дорогу мене проводжатиме не так і багато людей.

Скажу відразу: я, між іншим, не хочу, щоб мене ховали, краще нехай мене спалять, і спалять дотла — на знак подяки Господові Богу за те життя, що я прожив на землі!

Я міг би принагідно висловити свою думку про кремацію загалом. У мене є книжки, тож якби постаратися, то можна було б знайти в них дещо на тему кремації. Чого я цього не роблю? Та ж тому, що не знаю, як дістатися до своїх книжок. У мене вони майже під рукою, але я не можу їх узяти, оскільки ті книжки лежать у будинку, що стоїть у підніжжі гори, а туди по такому снігу, як цієї зими, нізащо не пройти. Отака халепа!

Та чи не плету я дурниць? Хіба не можна під’їхати до того будинку на сніговому плузі? Хочу бути точним у всьому й пояснити: робітники мають повно роботи, вони возять кіньми гній до великих боліт, а туди далеченько, і їм упродовж тижнів і місяців тяжко тюпашити по глибоких кучугурах. Я міг би, звичайно, поїхати сніговим плугом, але якби ж то тільки це, — до будинку дорога бере вгору, і мені довелося б розчищати сніг лопатою. Та й це не все: там іще є сходи, довгі камінні сходи, де снігу наметено заввишки з людський зріст, і на сходах немає поручнів, тож по них трохи небезпечно йти, а в мене бувають запаморочення і мучить атеросклероз.

Здається, я все пояснив?

Інша річ — улітку, тоді я завиграшки долаю ті сходи, бо ніде немає снігу й ніщо не розпливається перед очима.

Моє запаморочення також не вигадане. У мене голова паморочиться змалку, від того якоїсь великої біди не було, просто трішки стомлювало. Читаючи про відчайдухів, які залазять на шпилі високих дзвіниць, я з усіх сил тримаюся за свій стілець. Під Ейфелевою вежею я ледве встояв на ногах, як побачив ліфт, що шугнув на вершину вежі. А підіймаючися чи спускаючися сходами, мені без угаву доводилось відвертати голову то праворуч, то ліворуч. І пояснюється це не старістю, зі мною таке було всі вісімдесят років, ще до того, як я став немічний. Ох, любі мої, як би все це просто пояснили, напевно, медики! Я мав старшого брата, він був мастак танцювати і загалом людина як людина, але боявся лише одного — найменшої висоти. У нього паморочилася голова, коли він увечері гнав з пагорба овець. Пагорб для нього був надто високий. У всьому іншому в брата все було гаразд. Помер він при доброму здоров’ї у дев’яносто один рік.

***

Навперемінку то тепло, то холодно, але вночі постійно беруть заморозки. Нарікати нема на що. Бухта в Нергольмі то скресає, то знов береться кригою, і врешті-решт замерзає по-справжньому. Стоїть січень, двадцяті числа, кінець тижня, зима в розпалі. Темні, короткі дні, газети упродовж місяців нічого не пишуть, тварини й люди дихають так, що з їхніх пащ та ротів пара йде клубком.

У таку от пору Нергольмською бухтою прошкують троє чоловіків, тягнучи за собою санчата. Вони зупиняються тільки тоді, як іти далі стає небезпечно, прорубують у кризі ополонки і заходжуються рибалити. Вони сидять там аж поки затерпне тіло, сидять до вечорових сутінків, курять, мерзнуть, але сидять. Часом вони засовують закоцюблі пальці в кишені і виймають звідти цілушку хліба. Якщо бодай якась крихітна думка залітає в їхні ледачі голови, вони, як правило, на неї не зважають, вона їм — ні до чого, вони терплячі й порожні, в них немає ні крихти великодушності.

Згодом рибалки підводяться й рушають додому.

Їм не хочеться нікому показувати свій улов. Лише один із них спромігся говорити, тож, коли я його питаю, він знехотя відповідає, а коли я зазираю в санчата, він відрубує «ні», мовляв, що там дивитися? Вони нібито соромляться, і в тому, певно, немає нічого дивного: троє дорослих дядьків простриміли цілий божий день над ополонками, а наловили якоїсь дрібної рибки.

— Ну, все-таки це не зовсім і погано, — кажу я про той улов, хоч знаю, що таки лукавлю. — Могло бути гірше.

— Ми звикли і до гіршого, і до кращого, — каже той, що спромігся говорити.

— Але хіба там не холодно?

— Холодно. Та нічого не вдієш.

— Атож.

— Як не крути, — веде він далі, — а свіжа риба держить нас на світі.

Господи, я про це не подумав. Мені стає соромно і починає гризти

1 ... 33 34 35 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На зарослих стежках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На зарослих стежках"