Читати книгу - "На зарослих стежках"

— Ти йдеш? — гукають йому товариші, і він рушає.

Я дивлюся їм услід. Мені ледве-ледь їх видно у сутінках, але помітно, що то молоді хлопці, які не мають родин і не мають дітей.

***

Чи може бути яка-небудь втіха у світі, який з горою засипаний снігом?.. Навряд чи дорослій людині приємно простувати дорогою і цокотіти від холоду зубами...

Я прогулююся до мосту, аж тут спереду в мене з’являється якась жінка. Я не помітив, звідки вона взялася — вийшла з провулка чи з котрогось із будинків; вона в темному пальті й ґумових чоботях, і мене радує, що в темному, бо для мого зору її постать стала орієнтиром посеред цього божевільного білого краєвиду.

Пройшовши немало-небагато, вона зупинилася. Так ніби їй набридло, що я ступав слідом. Коли я хотів її минути, вона підняла до очей камеру (чи як там це називається), щоб сфотографувати мене.

Я похитав головою.

Вона всміхнулася і з жалем на обличчі чемно спитала:

— Не можна?

— Ні... мене в житті вдосталь нафотографували.

— Я чекаю рейсового автобуса, — каже вона, — а тут навіть немає де посидіти.

Я знімаю з себе куртку і розстилаю її для неї на засніженому узбіччі.

— Ні! Ви збожеволіли! — кричить вона. — Будь ласка, негайно вдягніться!

— Гаразд. Утім, сьогодні тепло, — кажу я. — Просто коли я виходив з дому, то не знайшов свого солом’яного бриля.

— Все-таки сьогодні нижче нуля, — мовила вона. — Який ви смішний! — вона закусила губу й глянула на мене.

— Ви в місто? — спитав я.

— Можна, я вас сфотографую? Мені так хочеться мати вашу світлину.

— Ви з якоїсь газети?

— Я? Ні, ні, де там! Просто ви так довго йшли за мною...

— Я дуже погано бачу, тож добре, що ви йшли попереду.

— А, он як.

— Мабуть, ви тут сніг фотографуєте?

— О, так. Сніг на деревах. Він красивий.

— Здається, панно, їде ваш автобус.

Вона тільки зиркнула на автобус і не сіла. Але тут же влучила момент і, напевно, мене клацнула.

Цього разу вона була надто спритна, і я сказав:

— І охота ж вам!

— Що охота? — невинно перепитала вона.

Я боявся, що вона виявиться ще спритнішою, тож попрощався і пішов.

Коли я вертався від мосту назад, жінка ще стояла на тому самому місці. Вона підійшла до мене ближче, щоб я її почув:

— Ви були біля мосту? Ви щодня туди ходите. Бо вам то подобається. Вам подобається одне, мені — інше.

Їй, певно, хотілося мені відплатити, і я, на жаль, попався на гачок.

— Поки ви тут граєтеся в дитячі забавки, люди, що живуть неподалік від нас у Європі, помирають з голоду. Вам це відомо?

— Я читала про це, — відповіла вона.

— Ви читали про це?

— Так, а що ми можемо вдіяти? От сам ви що робите? Дозвольте мені почути.

Я змушений був промовчати, опустив очі долу і втупився в землю. Хтозна, може, я ворушив губами, аби виправдати бодай одним словом себе і решту винних. Ми всі дуже винні. Нас, винних, —мільйони.

Автобус подає сигнал, вона махає рукою і сідає в нього. Виявляється, жінка не їде в місто, ні, ні, вона вертається назад тією самою дорогою, що й прийшла сюди!

Чи зворушило щось її душу? Ніщо. І навіщо мені було хтозна-чого маніритися на дорозі?

Вона, очевидно, журналістка абощо. Більше я її не зустрічав.

***

Повінь.

Уже березень. Збігли чудові лютневі дні, а в березні крига в бухті Нергольма почала скресати. Та більше, ніж у бухті, любі мої, крига скресає в людських душах. Ґруннтвіґ[43] має слушність: «Уже видно по нас, дітях світла, що ніч проминула!» Невже ми не помічаємо, що коїться в наших спорохнілих руїнах? Взимку ми досить часто чули про грифів, які зліталися до нашої старої домівки в Європі. Атож. Але хіба ніхто не чув сьогодні вдосвіта сірих гусей? Настає весна.

Мені до рук потрапляє давній календар, що лежить серед купи часописів і книжок. Без жодних зусиль зі свого боку я вийняв його з небуття і заходився гортати, але гортав неуважно. Ось щось про Вернера фон Гейденстама[44]. Гаразд, гортаю далі. Стривай-но, що там було написано про Гейденстама? Вертаюся назад і читаю. Ми були однолітки, народилися в один рік, і обоє вже померли. І хоч лише один із нас подібний до привида на шибениці, та в щасливу пору свого життя ми обидва служили одній богині. Однак ми померли.

Прогорнувши чимало сторінок, я відкладаю календар убік. Далі було написано про Шіллера[45]. Він народився в тому ж році, що й ми, тільки на століття раніше. Його вже немає на світі.

Наполеон[46] стояв поруч із Ґете[47]. Чи вразило це тоді світ? Ні. Вони мали розмову, але в Наполеона було обмаль часу. Після тої розмови він висловився про Ґете схвально: «Що за людина!» І все. Так ніби й не було ніякої зустрічі. Але вони також померли.

Чого б і нам не померти?!

Тацит[48] вважає, що ми, германці, вміємо помирати. І вікінґи в цьому сенсі нас не осоромили. Наші досі молоді знання дають нам зрозуміти, навіщо загалом на світі є смерть: все-таки ми помираємо не для того, щоб померти і перетворитися в щось неживе, ми помираємо, щоб жити, ми помираємо задля життя, ми — часточка якогось плану. Той самий Тацит хвалить нас за те, що ми не прикрашаємо могил. Ми лише прикриваємо їх дерном, щоб притлумити запах. А ще йому до вподоби, що в нас на могилах немає високих пам’ятників. Мовляв, ми цим нехтуємо. Він не брав до уваги нашого трохи непевного занепаду останнім часом.

***

Повінь і все інше свідчить про весну. Вночі перестали ощадити електроенергію, тож я можу прокинутися, коли хочу, й читати, це просто благословенний дарунок небес. Оскільки я глухий, то не чую ніяких звуків і музики в своїй душі, але в мені від радості нуртує життя, і на думку спадає низка світлих фантазій. Хо-хо! Не варто пристрілювати тетерука, який ще токує. Ми, люди, не повинні так чинити, то гидкі й безглузді вчинки. Я визнаю, що все можливо, але в кожнім разі це не пов’язано з моїм