Читати книгу - "Гра престолів"

— Було б непогано,— сказав Нед,— але в нас є обов’язки, мілорде... перед короною, перед дітьми; у мене — перед леді-дружиною, а у вас — перед королевою. Ми вже не ті хлопчаки, що були колись.

— Ти ніколи не був хлопчаком,— буркнув Роберт.— Тим гірше для тебе. Але було одного разу... Як її звали, ту твою простолюдинку? Бекка? Ні, то була моя, благословіть її боги, чорнокоса та з величезними ласкавими очима, в яких можна було втопитися... А твоя... Аліна? Ні. Ти ж мені раз казав. Чи Мерил? Ти же знаєш, про кого я: про матір твого байстрюка.

— Її звали Вілла,— ввічливо-прохолодно підказав Нед,— та ліпше нам про неї не говорити.

— Вілла. Так,— усміхнувся Роберт.— Мабуть, не проста собі дівка, коли змусила забути про честь самого лорда Едарда Старка, бодай і на годину. Ти ніколи не казав, яка вона з себе...

Нед сердито стиснув губи.

— І не скажу. Облиш, Роберте, якщо справді любиш мене, як кажеш. Я збезчестив і себе, і Кетлін в очах богів і людей.

— Боже милостивий, та з Кетлін ти був заледве знайомий!

— Я взяв її за дружину. Вона носила мою дитину.

— Ти надто суворий до себе, Неде. Чорт забирай, якій жінці в ліжку потрібен Бейлор Благословенний? — плеснув він рукою по коліну.— Якщо ти так гостро реагуєш, я на тебе не тиснутиму, але кажу тобі, іноді ти такий колючий, що тобі б їжака на герб!

Сонце піднімалося вище, запускаючи свої світляні пальці в білий світанковий туман. Перед вершниками простелилася велика рівнина, гола й коричнева, де-не-де перерізана невисокими довгими пагорбами.

— Кургани перших людей,— указав на них Нед.

Роберт спохмурнів.

— То ми заїхали на кладовище?

— На півночі кургани всюди, ваша світлосте,— пояснив Нед.— Це давня земля.

— І холодна,— поскаржився Роберт, щільніше загортаючись у плащ. Варта під’їхала ближче, зупинившись біля підніжжя пагорба.— Але я вивіз тебе сюди не про старі могили говорити і не про твого байстрюка сперечатися. Вночі прискакав посланець з Королівського Причалу, від лорда Вейриса,— видобув король з-за пояса аркуш паперу та простягнув його Неду.

Євнух Вейрис був старшим королівським нашіптувачем. Він служив Роберту, як колись служив Ейрису Таргарієну. Нед з тривогою розгорнув папір, думаючи про Лайсу з її жахливими звинуваченнями, але повідомлення не стосувалося леді Арин.

— Звідки ця інформація?

— Пам’ятаєш сера Джору Мормонта?

— Його забудеш,— мляво озвався Нед. Мормонти з Ведмежого острова походили зі старовинного дому, гонорового й шанованого, але землі їхні були холодні, далекі й бідні. Сер Джора спробував був набити фамільні скрині золотом, продавши якихось браконьєрів тайросько-му работоргівцю. Оскільки Мормонти були прапороносцями Старків, його злочин збезчестив Північ. Нед виїхав на захід до Ведмежого острова, подолав неблизький шлях — і все це, щоб виявити, що Джора втік на кораблі й тепер недосяжний ні для Льоду, ні для королівського правосуддя. Відтоді минуло п’ять років.

— Зараз сер Джора у Пентосі, сподівається отримати королівське прощення, щоб повернутися з вигнання,— пояснив Роберт.— Лорд Вейрис користується його послугами.

— Работоргівець перетворився на шпигуна,— з відразою зронив Нед, повертаючи листа.— Ліпше б він помер.

— Вейрис вважає, що шпигуни корисніші за небіжчиків,— сказав Роберт.— Але не про Джору мова, а про його звіт.

— Данерис Таргарієн одружилася з якимсь дотрацьким комонником. І що з того? Може, вишлемо їй весільний подарунок?

— Ліпше ніж,— нахмурився король.— Добрий гострий ніж, і на додачу — хороброго чоловіка, який уміє з ним вправлятися.

Нед не вдавав, що здивований: Робертова ненависть до Таргарієнів — то було мов божевілля. Нед пам’ятав, як вони посварилися, коли Тайвін Ланістер на знак васальної відданості підніс Роберту тіла Рейгарової дружини й дітей. Нед вважав це душогубством, а Роберт — війною. Коли Нед заперечив, що юні королевичі й королівни — просто діти, новоспечений король відповів: «Не бачу я тут дітей, а бачу драконове сім’я». Навіть Джон Арин не міг утихомирити сварку. Едард Старк того самого дня в холодній люті поїхав геть, щоб самотужки вести останні битви на півдні. Примирила Неда й Роберта ще одна смерть — смерть Ліанни та їхнє спільне горе.

Цього разу Нед вирішив не проявляти характеру.

— Ваша світлосте, дівчинка зовсім дитина. Ви не Тайвін Ланістер і не вбиваєте невинних.

Розповідали, що Рейгарова малолітня дочка плакала, коли її витягли з-під ліжка й поставили перед мечами. Хлопчик був і зовсім немовлям, але солдати лорда Тайвіна відірвали його від материних грудей і розтрощили йому голову об стіну.

— І скільки ще вона залишатиметься невинною? — у Робертових вустах з’явилася твердість.— Зовсім скоро ця так звана дитина розкине ноги й почне народжувати маленьких драконів мені на згубу.

— Хай там як,— сказав Нед,— але дітовбивство... це низько-страхітливо...

— Страхітливо?! — прогуркотів король.— Це Ейрис страхітливо вчинив з твоїм братом Брандоном. А Рейгар... гадаєш, скільки разів він зґвалтував твою сестру? Скільки сотень разів? — він так підвищив голос, що під ним нервово заіржав кінь. Король твердо смикнув повіддя, втихомирюючи тварину, й люто тицьнув у Неда пальцем.— Я вбиватиму всіх Таргарієнів, до яких зможу дотягнутися, аж поки всі вони не вимруть, як їхні дракони, і сцятиму на їхні могили.

Нед знав, що з королем, коли на нього накочує лють, ліпше не зв’язуватися. Якщо роки й досі не втамували Робертової жаги помсти, слова тут не допоможуть.

— Але звідси ти не маєш змоги до них дотягнутися, авжеж? — тихо зронив Нед.

— Ні, прокляття на богів,— гірко скривився король.— Якийсь пентоський сифілітик-сироторгівець сховав їх разом із братом за мурами свого маєтку під вартою євнухів у гостроверхих шоломах, а тоді передав дотракам. Треба було мені вбити їх багато років тому, коли до них легше було підібратися, але ж Джон був такий самий, як ти. А я, дурень, його послухався.

— Джон Арин був мудрою людиною і добрим правицею.

Роберт пирхнув. Лють відступила так само раптово, як і накотила.

— Подейкують, у цього хала Дрого в табуні сто тисяч люду. Що сказав би Джон на це?

— Він сказав би, що навіть мільйони дотраків не становлять загрози для корони, поки сидять на тому боці вузького моря,— спокійно відповів Нед.— У варварів немає кораблів. Вони ненавидять відкрите