Читати книгу - "Гра престолів"

Хал Дрого довго й без жодного виразу на обличчі дивився на її сльози.

— Ні,— сказав він нарешті. Піднісши руку, він грубувато витер їй сльози мозолястим великим пальцем.

— Ви знаєте загальну мову,— зачудовано зронила Дані.

— Ні,— повторив він.

Мабуть, він знав лишень одне це слово, подумала вона, але ж вона й гадки не мала, що він знає бодай це одне слово, тож їй чомусь стало трішечки легше. Дрого легенько торкнувся її волосся, пропускаючи між пальців сріблясто-русяві пасма та м’яко бурмочучи щось по-дотрацькому. Дані не розуміла слів, але в голосі його були тепло й ніжність, яких вона не очікувала від цього чоловіка.

Поклавши палець їй під підборіддя, від підвів її голову, і тепер Дані дивилася просто йому в очі. Дрого вивищувався над нею так само, як і над рештою людей. Легенько підхопивши її під пахви, він усадовив її на круглий камінь біля струмка. Сам сів на землю лицем до неї, схрестивши ноги, й нарешті їхні обличчя опинилися на одному рівні.

— Ні,— сказав він.

— Це єдине слово, яке ви знаєте? — спитала Дані.

Дрого не відповів. Його довга важка коса лежала в пилюці. Перекинувши її через плече, він почав один по одному виймати з неї дзвіночки. За мить Дані нахилилася вперед, щоб допомогти. Коли вони закінчили, Дрого зробив жест рукою. Вона все зрозуміла й повільно, обережно почала розплітати йому косу.

Це забрало чимало часу. І весь цей час він мовчки сидів, спостерігаючи за нею. Коли вона закінчила, він потрусив головою, і волосся, масне та блискуче, розсипалося в нього за спиною, як темна ріка. Дані в житті не бачила волосся такого довгого, такого чорного, такого густого.

Тоді прийшла халова черга. Він заходився роздягати Дані.

Пальці в нього були вправні й на диво ніжні. Один по одному він обережно зняв з неї шовки, а Дані тихо й непорушно сиділа, дивлячись йому в очі. Коли Дрого оголив її маленькі груди, вона нічого не могла з собою вдіяти: відвела очі й затулилася руками.

— Ні,— сказав Дрого. Лагідно, але твердо він забрав її руки від грудей, а тоді знову підняв її обличчя, зазираючи в очі.— Ні,— повторив він.

— Ні,— луною відгукнулася вона.

Він поставив її на ноги та притягнув ближче до себе, щоб зняти останню шовкову спідницю. Холодне нічне повітря обдувало оголену шкіру. Дані затремтіла, руки й ноги вкрилися сиротами. Вона боялася того, що буде далі, але деякий час нічого не відбувалося. Хал Дрого сидів зі схрещеними ногами, роздивляючись її, упиваючись її тілом.

За деякий час він почав торкатися її. Спершу легенько, тоді твердіше. Вона відчувала яру силу в його руках, але він жодного разу не зробив їй боляче. Тримаючи її руку в своїй долоні, він один по одному попестив їй пальці. Провів рукою по нозі. Погладив по обличчю, обвів пальцем вигин вуха, тоді вуста. Поклавши обидві руки їй на голову, пальцями розчесав волосся. Розвернув її, пом’яв плечі, кісточкою пальця провів униз по хребту.

Здавалося, минуло кілька годин, перш ніж він торкнувся її грудей. Він довго гладив м’яку шкіру під грудьми, аж поки Дані не відчула поколювання. Великими пальцями він обвів пипки, затиснув їх між великим пальцем і вказівним, посмикав — спершу легенько, а тоді наполегливіше, доки пипки не заболіли й не набубнявіли.

Тоді він припинив і потягнув її до себе на коліна. Дані палала, їй забракло повітря, а в грудях калатало серце. Обхопивши її обличчя своїми величезними долонями, він зазирнув їй в очі.

— Ні? — запитав він, і вона зрозуміла його питання.

Узявши його руку, вона опустила її між своїх вологих стегон.

— Так,— мовила вона, впускаючи його палець у себе.

Едард

Сурми заграли за годину до зорі, коли світ іще був непорушний і сірий.

Алін грубо висмикнув Неда зі сну, і той спотикаючись вийшов на передсвітанковий холод, досі сонний, і виявив, що кінь його вже під сідлом, а король давно сидить верхи. На Робертові були цупкі коричневі рукавиці й важкий хутряний плащ із каптуром, що затуляв вуха, тож схожий король був на ведмедя, який сидить на коні.

— Підйом, Старку! — заричав Роберт.— На коня, на коня! Нам слід обговорити справи державної ваги.

— Понад усякий сумнів,— озвався Нед.— Зайдіть у намет, ваша світлосте.

Алін підняв приполу намету.

— Ні-ні-ні,— заперечив Роберт. З кожним словом з рота в нього вилітала пара.— В таборі повно цікавих вух. Крім того, я хочу прогулятися, відчути, так би мовити, на смак твій край.

Сер Борос і сер Мірин з дюжиною гвардійців чекали позаду. Отож не лишалося нічого, як протерти очі від сну, вдягтися й сідати на коня.

Їдучи на величезному вороному дестрієрі, Роберт задав темп, і Нед учвал погнав поряд, щоб не відставати. Дорогою він хотів щось запитати, але вітер відніс його слова, тож король нічого не почув. Далі Нед простував мовчки. Незабаром вони з’їхали з королівського гостинця й поскакали крізь темні й туманні рівнини. Варта трохи відстала й не могла вже нічого почути, але Роберт не спинявся.

Коли розвиднилося, вони саме виїхали на невисокий гірський гребінь, і нарешті король притримав коня. Вони випередили почет на кілька миль; коли Нед наблизився і спинився поряд, розчервонілий Роберт був у піднесеному гуморі.

— Боги,— вигукнув він, сміючись,— як приємно вирватися й проїхатися верхи, як і належить чоловікові! Присягаюся, Неде, ми так повземо, що збожеволіти можна...— Роберт Баратеон, хай що кажіть, ніколи не вирізнявся терплячістю.— Чортова карета рипить і стогне, а на кожен горбик на дорозі дереться так, наче то гора... Кажу тобі, якщо в того клятого повоза зламається ще бодай одна вісь, я його спалю, а Серсі хай іде пішки!

— Я тобі смолоскип запалю,— засміявся Нед.

— Справжній товариш! — поплескав його король по плечу.— В глибині душі мені хочеться забути про почет і отак їхати і їхати.

— Охоче вірю,— легка усмішка набігла Недові на вуста.

— Отож,— мовив король.— Що скажеш, Неде? Тільки ти і я, два лицарі-бурлаки на королівському гостинці, тільки наші