Читати книгу - "Мій фантастичний хлопець, Інна Романова"

Ми дивилися мовчки, відчуваючи тепло наших тіл, було дуже приємно і затишно. І трохи хвилююче.

На другій годині хворий заснув. Я помацала лоб - температура спала, він взяв мене за руку уві сні, підклав долоню під щоку і повернувся. Мені нічого не залишалося як зняти джинси (в них було дуже незручно спати) і примоститься поруч.

Цю ніч ми провели в одному ліжку, обіймаючи один одного.

Вранці мене розбудив дивний звук.

- Це в домофон телефонують, - хрипко відповідає Алекс.

Я сонна, нічого ще не розумію - де я і що відбувається, на автоматі підійшла і взяла слухавку.

- Добрий ранок! – сказала. 

- Дівчино, вибачте, ми напевно переплутали номер квартири, - вимовила жінка і відключилася.

Я попленталася назад спати, але почула повторний дзвінок. Уже в двері.

- Алексе, відкривати? – крикнула хлопцю.

- Так, я доставку булочок замовляв, напевно, принесли. Я все оплатив, просто забери, - відповів він.

Без задньої думки, я, в сорочці Алекса, з розплетеним волоссям в безладі після сну, відкрила двері. 

На порозі стояла пара середнього віку - чоловік і жінка, які з подивом дивилися на мене. А я на них.

- Аню, забрала? - крикнув Алекс.

- Алекс тут живе? - спокійно запитав чоловік, дуже схожою інтонацією запитав.

- Так, заходьте, - пропустила в квартиру, імовірно, батьків хлопця.

В цей час вийшов Алекс. У трусах. Ніколи раніше так не дозволяв собі ходити в моїй присутності, але напевно хвороба вплинула на його мізки. Воно нічого страшного, в принципі. Якби не я в одній сорочці ...

- Мамо, батьку, що ви тут робите? Проходьте, ми зараз одягнемо і вийдемо, - спокійно так, можна сказати, буденно, сказав Алекс.

Я в легкому шоці зайшла в кімнату, натягнула штани, зав'язала волосся в кінський хвіст, заправила сорочку і подивилася на свого друга.

Він теж одягнувся, посміхнувся і сказав:

- Пішли в вітальню, нас чекають.

Ну так. Пішли.

- Мамо, батьку , це - Аня, - сказав Алекс. 

- Аню, це мої батьки - Ростислав Олегович і Олена Андріївна.

- Добрий день, точніше, ранок, - трохи ніяково привіталася - Сходжу зроблю чаю. 

- Алексе, ви живете разом? - суворо запитала мама. Відповідь мене просто вбила на повал - «так». Він сказав «так»! Відколи ми живемо разом??? !!!

- Це ж прекрасно! - вигукнула жінка. Стоп. Що вона сказала?

- І я так думаю, - посміхнувся тато Алекса.

- Отже, всіх все влаштовує, я радий, - майже весело прокоментував цей нехороша хлопець.

- Анечко, розкажіть про себе, я вже думала не зустріну дівчину, яка могла б зацікавити мого нелюдимого сина, ніде правди діти, подумувала про його нетрадиційну орієнтацію, - якщо мене можна було ще чимось шокувати цього ранку, мамі Алекса це вдалося.

Я глянула на хворого, точніше, майже одужавшого, з докором і обіцянкою вбити, і почала відповідати на питання. Де вчуся, як познайомилися, хто батьки, тощо.

Тааак,, добрий раночок  видався.

Алекс же спокійно сидів і посміхався, обіймаючи мене за плечі.

- Пішли, мила, не будемо заважати молоді, - сказав тато і встав, маючи намір йти.

Попрощалися з батьками, майже закрили двері і тут нам принесли булочки. Вчасно, дякуємо!

- Не дивися на мене так. Мені простіше було сказати, що ми живемо разом, ніж пояснювати як ти опинилася в такій компрометуючій ситуації і пояснити наші неоднозначні відносини, - дуже самовдоволено сказав Алекс.

- А чомусь це вони неоднозначні? По-моєму все гранично зрозуміло, ми дружимо, - трохи роздратовано відповіла я.

- Це ти зі мною дружиш, а я, може, хочу іншого, - як би між іншим сказав хлопець.

Я вирішила проігнорувати цю тему.

- Булочки принесли, давай снідати і я пішла.

-А як же я? Мені так погано! - з тяжким стоном намагався обдурити Алекс.

- Я думаю, виживеш, навіть температури вже під ранок не було, і виглядаєш набагато краще, - фиркнула йому, зламала здобу і почала наминати. 

- Безсердечна ти моя, - сказав хлопець, і теж взявся за смакоту.

Мені і справді пора було йти, сьогодні п'ятниця, заняття ніхто не відміняв, я і так прогуляла вже перші дві пари. 

Під вечір  втомлена поверталася в гуртожиток.

- Привіт, Аню! -  побачила Андрія з юрфаку, мого дуже наполегливого залицяльника.

- Привіт, - кинула, не сповільнюючи кроку. Залишалося буквально 400 метрів і я врятована.

- Не поспішай так. Значить ти з Алексом сплуталася, я тобі не потрібен? - він струснув мене грубо і відтягнув в тихий куток.

- Що ти робиш? - мені вже було трохи страшно, він виглядав трохи не в собі.