Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

– Наскільки я знаю, до початку січня до вас ніхто не дійшов, – не запитав, а констатував Сукєнник.

– Вірно.

– Тож після огляду тіла ніякої точки зачіпки? – резюмував Подима.

– У мене була лише одна відправна точка, хоч і слабка, – сказав Ришь.

– Яка? – спитав Подима.

– Травми дівчини, – пояснив старий міліціонер. – Напевно, злочинець також забризкав кров'ю і себе.

– Мабуть, він швидко позбувся одягу, – сказав Сукєнник.

– На жаль, більше не було нічого, що могло б допомогти встановити особу злочинця, жодного сліду, – із сумом у голосі сказав Ришь.

Він взяв кухоль з кавою, яка вже трохи охолола, і зробив великий ковток. Пішло добре.

РОЗДІЛ 21

Сльози

Рік 1978

Мені вже починав нудити цей клятий сарай, мені знову довелося стояти тут і дивитися на тіло, вкрите простирадлом, нічого приємного. Я не боявся, як в перший раз, може, почав звикати? Проте кожен візит до цього холодного будинку означав ще одну смерть, а я цього дуже не хотів, бо це були не чужі мені особи, а однокласниці. Дівчата, яких я більше ніколи не буду знати близько, не почую про їхні життєві плани, дивлячись їм в очі, а лише з розповідей заплаканих друзів і спустошених матерів. Десь у мені не було внутрішньої згоди на такий поворот подій, і Янек сказав, що це гарні задатки на міліціонера, тобто імунітет на вигляд трупів і відсутність згоди на кривду. Це перший крок до того, щоб схопити вбивцю, не тільки горе, але й злість, така здорова і людська, яку звичайна людина перекладає на крик і погрози кулаком, а слідчий – на важку роботу і зведення фактів для того, щоб виловити злочинця.

– Це було у неї з собою. – Янек, крізь хустинку протяг мені зошит у картонній палітурці. – Щоденник, здається. Я лише коротко його переглянув.

– Я повинен його перевірити? — запитав я, сподіваючись, що він кивне, і я зможу піти.

– Дуже б тебе просив, – відповів він. – Знаєш що, може, покажи це своїй дівчині, а? Зрештою, вона вже і так трохи залучена до цієї таємниці.

– Ну, не знаю.

– Зроби це, будь ласка. Жінка, швидше за все, витягне з цього якийсь сенс або щось приховане між словами.

– Аліція не дуже добре знала Івону, – відповів я. – Холера, ще позавчора ми були у неї, а тепер вона...

– Це не її щоденник, – перебив мене дядько.

– А чий? – здивувався я.

– Анулі. Подивись на першу сторінку.

Маневруючи незграбними руками в вовняних рукавичках, я розгорнув зошит. Дядько мав рацію, перша сторінка була прикрашена малюнками, зробленими олівцями, гори на задньому плані, майже в тому ж порядку, як їх було видно з нашого селища, кілька дерев, птахів і напис зеленим кольором "Спогади Анни, відомої світу як Ануля".

– Фактично, – погодився я з ним. — Де вона його взяла?

– Я знайшов його захованим під пальто, у внутрішній кишені. Мені здається, вона прийшла до старого Брися за цим щоденником і там знайшла свого вбивцю.

– Того самого, що вбив Анулю?

– Це більш ніж певно.

– Чому він її вбив, а зошит не забрав?

– Останні сторінки вирвані, можливо, так він замазує сліди.

– І потім поклав зошит у пальто, і ще застібнув його?

– Дивно, чи не так? – сказав Янек. – Мені теж не подобається. Чому, в біса, він мав би стільки мучитися і ризикував бути спійманим? Однак мені здається, що сторінки щоденника були вирвані раніше.

– Чому таке припущення?

– Зошит не закривавлений, – відповів він.

– Дійсно. – Я покрутив у руках зошит, підтверджуючи його спостереження.

– Якби він обшукав її після вбивства і вийняв зошит, вирвав сторінки, а потім знову сховав, це залишило б сліди, там було забагато крові. Це може бути важливою підказкою, прочитай його, а потім порадься з Аліцією.

– А якщо він вирвав сторінки, то, мабуть, нема чого шукати?

– Міхале, у нас немає іншої відправної точки. У такому випадку слідчий перевіряє навіть найбезглуздіші сліди, які він у звичайних умовах проігнорував би.

– Розумію.

– Вона була поетесою, писала легко і витончено, часто метафорично. Можливо, там могло б бути щось, що зрозуміє її подруга, але вбивця пропустив.

– Згоден, – відповів я, кладучи зошит у внутрішню кишеню піджака.

Дядько Ян подивився на мене з посмішкою, схвально кивнув, а потім вказав на тіло, що лежало на столі під простирадлом.

– Хочеш подивитися? – запитав він.

– Ні, – відповів я, можливо, трохи поспішно, але це був не іспит для вступу в міліцію.

– Я не наполягаю, – відповів він. – Крім того, Івонка не була вагітна, і те, що ти бачив біля будинку, означає те, що можна побачити на її тілі.

– Я піду займатися щоденником, – оголосив я, рушаючи з місця, але зупинився і повернувся до клятого столу.

– Так? – спитав дядько.

– Чи сильно вона страждала?

– На жаль, так, – відповів він. – І точно дуже боялася, боролася за життя.

– Сволота, – сказав я, хоч на язик приходило багато інших слів, усі гидкі у вимові, але чи підходили якісь інші слова до поточної ситуації?

– Вірно. – Янек кивнув. – І тому ми маємо його спіймати і не дати йому вчинити ще один злочин.

– Ще один? – запитав я автоматично.

– Він не зупиниться.

– Ти казав, що він замітає сліди, можливо, він закінчив.

– Ні, – відповів дядько із твердістю в голосі. – Буває, хтось уб’є з пристрасті, дружина чоловіка-п’яницю, буває, але цей розсмакував у смерті. Можливо, перший раз йому було важко, але зараз йому це сподобалося, він відчув ейфорію і хотів продовжувати вбивати. Якщо він і боявся, то лише того, що вбивство доставило йому радість. Він не зупиниться.

– Що ми будемо робити?

– Ми затримаємо його, – відповів Янек, наче в світі не було нічого більш очевидного. – Тож навіть якщо ти не маєш бажання показувати цей щоденник Аліції, якщо вважаєш, що це може бути для неї тяжко, пам’ятай, що поставлено на карту.

– Розумію, – відповів я. — Я йду до неї.

– А я обшукаю хату старого Брися, – почув я, йдучи до