Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

Скорчивши драматичну гримасу, Маша цокає язиком. «Ну, звичайно» — каже поглядом.

— Та по фігу взагалі. Десять років — це величезна різниця між дівчиною та чоловіком, Поль. Він же, напевно, слухає одне ретро з початку 2000-х, не знає молодіжного сленгу і вічно бурчить, що «у його час такого жаху не було»

Я починаю голосно сміятися.

— Господи, Машо. Ти не Максима описуєш, а якусь бабцю з під'їзду. Все в нього гаразд зі смаком. Він слухає те, що й усі.

— О-о-о, як цікаво! Що й корейців знає?

Прискаю від сміху знову.

— Нє-є-є-є, звичайно. Йому ж не шістнадцять і він не дівчинка, — уявити Максима, захопленого танцями під BTS чи Stray Kids, просто неможливо.

— От бачиш! — Маша розводить руками, наче це вирішальний аргумент. — Якби він слухав хоч щось із нашого часу… ну, може, я б ще подумала, що він нормальний. А так... Ну, чесно, Поліно, не уявляю, як ти взагалі могла в такого закохатися? Десять років це з не п’ять.

— Маш, він справді гарний. Дуже.

— Тоді чому в тебе немає жодної його фотографії? Я ось Льошу вже разів п'ять сфотографувала.

— Зі спини, — хоч я і сміюся разом із Машею, але від її зауваження щось усередині все одно злегка стискається.

У мене справді немає фотографій Максима. Якось не було нагоди запропонувати йому сфотографуватися разом, а робити світлини непомітно, як це постійно робить Маша, мені соромно.

— Ходімо краще поїмо, — пропонує подруга, втомившись сперечатися про мого «бойфренда». — Коли я голодна, то мені нічого не хочеться купити.

— Це дуже страшна проблема, — штовхаю я подругу в бік. — Магазини не отримують виторгу від Марії К., терміново треба це виправити.

Поспішно виходимо з торгового центру і йдемо до нашого улюбленого кафе. Воно затишне, з м'якими кріслами та ненав'язливою музикою. Замовляємо по салату з гарніром і починаємо обговорювати прийдешній навчальний рік.

— Не можу повірити, що ми вже на третьому курсі, — Маша киває офіціантові, коли той приносить наші замовлення. — Ми ж тільки вчора були зеленими першокурсницями, котрі боялися слова зайвого сказати викладачам. А тепер уже два роки навчання позаду.

— Так, час летить дуже швидко, — посміхаюся, але всередині все ще відчуваю гіркий присмак смутку. Моя увага розсіюється, і я знову ловлю себе на тому, що думаю про Максима. Про те, як ми сиділи в ресторанчику біля моря, як говорили про все, що заманеться. Як цілувалися…

Двері кафе різко відчиняються, і в приміщення вривається галаслива компанія. Повертаю голову і впізнаю хлопців із паралелі. Вони радісно махають нам та, не роздумуючи, йдуть до нашого столика.

— Привіт, дівчата! — кричить Ваня, кидаючись до Маші з обіймами. — Оце так зустріч. Ну що ви готові до нового навчального року?

— Привіт! — Маша намагається виплутатися з лап однокурсника, але той лише посилює тиск рук.

Вони весело сперечаються, але зрештою сідають поруч та мило балакають про те, хто і де провів літні канікули. Інші хлопці теж з легкістю вливаються в їхній діалог, сміються та жартують одне над одним.

Спочатку я залишаюся осторонь цієї невимушеної атмосфери, просто слухаючи їх розмови та не відчуваючи особливого бажання втручатися. Але чим більше хлопці розповідають усілякі дурниці, тим сильніше мене затягує в їхній веселий настрій.

Толік згадує безглузді ситуації з іспитів, і я раптом помічаю, що починаю всміхатися.

— Поліно, а ти чого така тиха? — Ваня кидає на мене хитрий погляд. — А ну розказуй де ти вешталась ці три місяці. Негоже відставати від колективу! Все ж таки ми вже третій курс, а це не жарти! — пародія на одного із найсуворіших викладачів факультету змушує всіх присутніх за столиком залитися істеричним сміхом.

Мій настрій стрімко летить вгору. Може, я справді занадто загрузла у власних переживаннях? Може, варто бути трохи легшою та простішою, як от Маша чи хлопці? Тоді й перегорнути книгу під назвою «провальний роман із Максимом» не так вже й страшно буде.