Читати книгу - "Таємниця Великого Сканера, Олександр Юрійович Есаулов"

Цієї миті Рикпет підскочив знову й натяг порожнє цебро одному з чергових на голову, і вони кинулися бігти з кімнати порожнім коридором до виходу. На бігу Рикпет почув, як почав змінюватися шум турбін: він дедалі слабшав, робився щораз басовитішим. Це могло означати єдине: турбіни зупинялися.

— Є! — закричав він на бігу. — Ми їх зробили!

Вони були вже біля самого виходу, коли відчинилися двері й у світлому квадраті отвору виросли двоє охоронців з автоматами на грудях.

Розділ 17

Дроник пив чай на кухні, коли почув незрозумілий звук. Він поставив чашку на стіл і визирнув у вікно. Те, що він побачив у небі над містом, викликало в нього шок: просто над ним, високо в небі, заклав «мертву петлю» космічний човник! Від розгубленості в Дроника ослабли ноги і він упав назад на стілець.

— Та що ж це? — пробурмотів він. — Звідки це? Хто знайшов човник і хто зміг у нього проникнути? Хто зміг полетіти на ньому? і що наразі робити?

Незвичайний звук почули всі й одразу кинулися до вікон. У лабораторії запала мертва тиша.

— Агов, Дронику, ти можеш що-небудь сказати з цього приводу? — запитав Брейк.

Брехати було небезпечно, та й не мав він що збрехати. I так усім зрозуміло, що подібної техніки у Великого Сканера не було.

— Можу. Це космічний човник, на якому ми прилетіли на планету.

— І хто ж на ньому зараз літає? — поцікавився Брейк.

— А я звідки знаю? Може, Директор планети і літає! Тільки як він зміг у нього проникнути? Човник же замкнено, і без пульта люк не відчиниться! Нічого не розумію...

А човник вийшов з «мертвої петлі» під ревіння двигуна, промчав над столицею і зник, посіявши в душах мешканців страх і подив. Надворі хлопнула хвіртка, і в дім зайшла В’ю Соник.

— Це що ж таке у небі наразі гриміло? — запитала вона з порогу. — Що за чудасія?

— Не лякайся, В’ю, це космічна машина, на якій прилетіли з космосу Дроник і його друзі.

— Справді? Я щойно... — і затнулася, зрозуміла, що ледь не бовкнула зайвого.

— Щойно що? — запитав Брейк, уважно дивлячись на дівчину.

— Я щойно мало не знепритомніла з переляку, — заторохкотіла вона, — воно згори як завиє! Як полетить! А потім перевернулося та вниз, просто на мене... А я...

— Та годі тобі... Як човник прилетів, так і полетів, — з досадою поморщився Брейк, — ти краще поклопочися на кухні. їсти хочеться.

— Гаразд, Брейку, вже йду. Хтось мені допоможе?

— Дроник? — запитав Брейк.

— Без питань, — погодився той і пройшов на кухню слідом за дівчиною.

Без свідків В’ю мовчки кивнула Дронику: все гаразд. Приготувала вечерю, нагодувала вчених, Брейка і Дроника, склала в сумки вечерю ще для однієї лабораторії.

— Дронику, допоможеш?

— Звичайно, — охоче підхопив той сумки й потяг за В’ю. Щойно залишилися самі на вулиці, Дроник одразу засипав В’ю запитаннями:

— Ну як? Знайшла, кого хотіла? Нам допоможуть? Що треба робити? Куди переїжджати? і коли?

— Заспокойся, добре? Переїжджати не треба. Устаткування тепер нам ні до чого: ніякого Х-вірусу немає.

— Як це немає? — Дроник був уражений.

В’ю розповіла йому про здогадку Флеша.

— Оце так... — протяг Дроник. — Який же хитрун придумав таке?

— Директор планети, хто ж іще! А... Ледь не забула. Тобі ім’я Кадим знайоме?

— Кадим?!! — закричав Дроник. — Де ти його знайшла?

— Та от знайшла, сама не очікувала, а знайшла. У Флеша, у мого знайомого, до якого я звернулася по допомогу. Це довга історія, але без втручання Брейка тут теж не обійшлося.

— Це чудово, що ти знайшла Кадима! Це так здорово! Але послухай, якщо Х-вірусу не існує, то на що ж тоді хворіють реаліти? Я ж сам бачив Рикпета, Васлу й Шанату! Вони стали зовсім іншими! Зовні ті самі, але це не зовсім вони... Тобто вони — зовсім не вони!

— Ми самі з тобою цього не з’ясуємо. Давай усе розповімо Флешу. Він розумний, він усе зрозуміє!

— Виходить, до Брейка ми вже не повернемося? — запитав Дроник.

— Ти — ні, а я повернуся. Треба буде попередити вчених і ще декого.

Вони йшли вузькою брудною вулицею, коли В’ю зненацька прошепотіла:

— Дронику, за нами йде шпик! Ах, як невчасно! Та не озирайся ти! У сірій курточці, штани в смужку...

Дроник посміхнувся:

— Невчасно, кажеш? Зараз ми його позбудемося...

* * *

«Міністрові загальної безпеки від агента зовнішнього спостереження Скотча.

Відповідно до отриманого від агента Ворма завдання я прийняв під своє спостереження реалітів В’ю Соник і Дроника. Протягом двадцяти хвилин я супроводив об’єкти без будь-яких ускладнень. Вони йшли звичайним маршрутом до лабораторії № 3. На перетині вулиць Світлого Майбутнього та Похмурого Минулого об’єкти зненацька повернули праворуч, хоча повинні були йти прямо. Я пішов за ними, але одразу за поворотом натрапив на несподіваний об’єкт. Об’єкт був зросту близько трьох метрів заввишки, вкритий довгою рудою шерстю, у звіриній шкірі, а в руці тримав дрюк величезних розмірів. З особливих прикмет можна назвати те, що в об’єкта було одне око, щоправда, дуже велике і зі свіжим синцем, й те, що з рота в нього нестерпно смерділо, начебто він не чистив зуби не менше п’яти років. Об’єкт запитав у мене: «Чого прешся, як на буфет?!» — і замахнувся дрюком. Я не злякався, оскільки буфета поруч не виявилося, але від несподіваної постановки питання і сильного смороду зомлів (знепритомнів, себто відключився, чи то пак вирубився). У зв’язку з моїм несвідомим станом, який тривав кілька секунд, об’єкти встигли вислизнути з поля мого зору. Коли я за півгодини отямився, тобто прийшов до тями, чи то пак прочухався, як то мовиться, оклемався, — об’єктів уже не було. Прошу відправити мене на лікування та на пенсію, бо після