Читати книгу - "Біле Ікло"

І Біле Ікло платив собакам тією самою монетою. Нове становище ватажка запряжки не обіцяло йому нічого приємного. Необхідність постійно тікати від розлюченої зграї, кожного пса якої він протягом трьох років не раз бив і принижував, виводила його із себе. Проте нічого було вдіяти, залишалося тільки терпіти або загинути, а гинути він не мав бажання. Тієї миті, коли Міт-Са віддавав наказ рушати, вся зграя з диким злісним вереском кидалася вперед на Білого Ікла. Про захист годі було й думати. Якщо він обертався до них, Міт-Са кінцем довгого батога вдаряв його по морді. Йому не залишалося нічого іншого, як бігти. Він не міг захищатися хвостом і задніми лапами від усієї цієї скаженої орди; це була непевна зброя проти їхніх нещадних іклів. І він біг, із кожним стрибком насилуючи свою самолюбну вдачу й гордість, – біг цілий день.

Не можна, однак, безкарно силувати власну природу. Вона неодмінно помститься за себе. Це однаково, що змусити волосся, якому призначено рости назовні, перемінити напрямок і вростати в тіло; якби такий дослід був можливий, у результаті почалося б запалення й пекучий біль. Так було і з Білим Іклом.

Усім своїм єством він прагнув накинутися на зграю, що гавкала за його спиною, але боги не бажали цього й підкріплювали свою волю довгим тридцятифутовим батогом із оленячої шкіри. Таким чином, Білому Іклу залишалося тільки глибоко затаїти гіркоту образи та плекати в душі ненависть і підступництво, що не поступається його природній жорстокості й непокорі.

Не було гіршого ворога власної породи, ніж Біле Ікло. Він не просив пощади, але й не давав її. Він був постійно рубцьований від укусів усієї зграї, проте й вона мала на собі сліди його зубів. На противагу іншим передовим собакам, які, коли їх розпрягали під час привалів, горнулися до богів, Біле Ікло ніколи не шукав захисту. Він сміливо розгулював табором, зганяючи ввечері на собаках витерплювані за день образи.

Поки він іще не був ватажком у запряжці, інші пси давали йому дорогу. Тепер ситуація змінилася. Збуджені тривалим переслідуванням, перебуваючи під оманливим враженням перемоги над ним і власною зверхністю – враженням, яким вони тішилися цілий день, собаки не могли змусити себе дати йому дорогу. Щойно Біле Ікло з’являвся, починалася бійка. Поява його супроводжувалася гавканням, гарчанням і клацанням зубів. Повітря, яким він дихав, було просякнуте ненавистю й люттю, і це ще дужче роздмухувало його власну ненависть і лють.

Коли Міт-Са наказував запряжці зупинитися, Біле Ікло корився. Спочатку це завжди викликало розгубленість серед псів. Усі вони раді були кинутися на ненависного ватажка, але їх зупиняв Міт-Са з довгим батогом у руках. Таким чином, собаки второпали, що, коли нарти зупиняються за наказом хазяїна, нападати на Білого Ікла не треба. Але, коли Біле Ікло зупинявся без наказу, всій зграї дозволялося накинутися на нього й розшматувати, якщо їм це вдасться. Після декількох таких зіткнень Біле Ікло зрозумів, що він не має права зупинятися за власним бажанням. Він швидко засвоював такі уроки. Сама природа жадала від нього кмітливості, тому що інакше він безсумнівно загинув би в тих тяжких умовах, якими оточила його доля.

Проте собаки ніяк не могли запам’ятати, що на стоянках вони не повинні займати Білого Ікла. Ганяючись за ним і переслідуючи його, вони забували за день урок, отриманий напередодні ввечері; і коли урок цей повторювався, вони знову негайно забували його. До того ж ненависть їх до Білого Ікла мала під собою глибшу підставу. Вони відчували в ньому ворожу породу – причина цілком достатня, щоб збудити їхню злість. Подібно до нього, вони були прирученими вовками. Але процес цей розпочався для них давно, багато поколінь тому. Спадщина пустелі була майже втрачена ними, а сама пустеля являла собою для них страшну й грізну невідомість. Але у вигляді, вчинках і характері Білого Ікла проступало близьке споріднення з пустелею. Він символізував, уособлював її; вишкіряючись на нього, собаки тільки прагнули захиститися від руйнівної сили, що причаїлася в густих хащах лісу і в темному мороці, що оточував багаття.

Утім, одне правило зграя таки добре вивчила, а саме, що їй варто завжди триматися гуртом. Біле Ікло був занадто страшним ворогом для того, щоб можна було зважитися вступити з ним у двобій. Пси зустрічали його всією зграєю; інакше він перебив би їх усіх поодинці за одну ніч. Варто йому було збити з ніг котрогось із них, як одразу ж усі інші накидалися на нього, перш аніж він устигав прокусити жертві горло. При першому натяку на зіткнення вся зграя спільно нападала на нього. Собаки іноді сварилися між собою, але всі чвари припинялися, щойно серед них з’являвся Біле Ікло.

З іншого боку, хоч як вони намагалися, їм не вдавалося вбити Білого Ікла. Він був занадто спритним для них, занадто грізним, занадто розумним. Він уникав вузьких місць і завжди встигав ушитися, коли зграя робила спробу оточити його. Збити ж його з ніг не вдавалося ще жодному собаці. Ноги його чіплялися за землю з такою самою силою, з якою сам він чіплявся за життя. Щодо цього, життя й усталеність були синонімами в постійній боротьбі зі зграєю, і ніхто краще за Білого Ікла не знав цього.

Отже, він зробився ворогом своєї породи, цих приручених вовків, що розпестилися біля багаття людини, що змиршавіли під захистом її сили. Біле Ікло був твердий і нещадний. Таким виліпила його природа. Він оголосив війну всім собакам. Навіть Сірий Бобер, при всій своїй жорстокості, нерідко дивувався люті Білого Ікла. Він присягався, що ніколи ще не існувало подібного звіра, і такої самої думки дотримувались індіанці з інших селищ, підраховуючи число його жертв серед своїх псів.

Коли Білому Іклу виповнилося п’ять років, Сірий Бобер узяв його із собою в нову далеку подорож, і мешканці селищ уздовж річки Макензі на перевалі через Скелясті гори й від Дикобразової річки до Юкону довго пам’ятали спустошення, влаштоване Білим Іклом серед їхніх собак. Він насолоджувався помстою, убиваючи своїх ближніх. Це були звичайні довірливі собаки. Вони не були підготовлені до швидкості його натиску й не очікували