Читати книгу - "Біле Ікло"

Біле Ікло зробився вправним борцем. Він заощаджував сили, ніколи не марнував їх і не вплутувався в тривалу боротьбу. Він нападав швидко, а якщо напад не вдавався, він так само хутко відскакував. Схожий на всіх вовків, Біле Ікло не терпів тривалого дотику до чужого тіла. Це загрожувало небезпекою й доводило його до шалу. Він мусив відчувати себе на волі, на ногах, і не торкатися нічого живого. У цьому позначався ще вплив пустелі, що затверджувався через нього. Інстинкт цей підсилився в ньому також унаслідок самотнього життя, що він вів із дитинства. У зіткненні крилася небезпека. Це була пастка, страх перед якою глибоко сидів у Білому Іклі, вплітався в кожну його клітину.

От чому чужі собаки, що зустрічалися йому, не в змозі були з ним боротися. Він уникав їхніх іклів або вбивав їх, або йшов від них неушкоджений. Бували, звичайно, винятки. Траплялося, що декілька псів кидалися на нього й устигали завдати йому прочухана; іноді й самотньому собаці вдавалося звести з ним рахунки. Але то були лише рідкісні випадки. Загалом, він зробився таким вправним борцем, що все сходило йому безкарно. На його боці була ще одна перевага: він умів правильно визначати час і простір. Не те щоб він робив це свідомо чи вмів розраховувати. Ні! Процес цей відбувався в ньому суто механічно. Зір Біле Ікло мав чудовий, і його нерви швидко й точно передавали зорове враження мозку. Всі його члени були краще розвинені, ніж у звичайних собак, і весь організм працював легше й напруженіше. Нервами, розумом і силою м’язів він перевершував усіх своїх побратимів. Коли очі його передавали мозку рухливе зображення дії, той без особливих зусиль визначав межі цієї дії в просторі й часі, необхідні для її виконання. Таким чином він легко міг ухилитися від стрибка іншого собаки або удару його іклів і при цьому визначити найкоротший час, потрібний йому для успішного нападу. Тіло його й мозок являли собою вдосконалений механізм. За це він не заслуговував похвал; природа виявилася до нього щедрішою, ніж до інших, от і все.

Стояло вже літо, коли Біле Ікло прибув у форт Юкон. Сірий Бобер перетнув узимку великий кряж, що відокремлював Макензі від Юкону, і провів весну, полюючи на західних відрогах Скелястих гір. Потім, коли на Дикобразовій річці розтав лід, він побудував пірогу й поплив униз до злиття її з Юконом до найполярнішого кола. Тут стояв форт старого Суспільства Гудзонової затоки; тут було багато індіанців, чимало їжі й панувало незвичайне пожвавлення. Це було літо 1898 року, і тисячі золотошукачів прямували нагору по Юкону в Доусон і Клондайк. Хоча до мети залишалися ще сотні миль, багато хто з них був у дорозі вже цілий рік; деякі, щоб дістатися сюди, пройшли більше як п’ять тисяч миль, а були й такі, що з’явилися з краю світу.

Тут Сірий Бобер зупинився. Шум золотого потоку долетів до його вух, і він приїхав сюди з декількома тюками хутра, рукавиць і мокасинів. Він не зважився б на таку тривалу подорож, якби не розраховував на добрі бариші. Але дійсність далеко перевершила всі його очікування. Найсміливіші мрії Сірого Бобра не сягали далі ста відсотків прибутку, а він нажив тисячу відсотків. І, як справжній індіанець, він улаштувався там надовго, щоб якомога вигідніше й неквапом розпродати свій товар, хоч би для цього довелося залишитися на все літо й частину зими.

У форту Юкон Біле Ікло вперше побачив білих людей. Порівнявши їх із індіанцями, він зрозумів, що це якісь особливі істоти, вищі боги. Йому здавалося, що вони мають більшу силу, а в силі, на його думку, і ховалася божественність. Біле Ікло дійшов цього не розумом, а чуттям; він не зробив висновку, що білі боги тому-то й тому-то могутніші за індіанців, а просто відчув це всім своїм єством.

Коли він був іще цуценям, величезні вігвами індіанців уразили його як прояв нечуваної сили; тепер, натомість, він дивувався, побачивши будинки і форти, зведені з масивних колод. У цьому він бачив могутність, отже, білі боги були могутніші. Вони мали потужнішу владу над предметами, ніж боги, яких він знав досі, зокрема ніж найдужчий з них Сірий Бобер. Тепер Сірий Бобер здавався йому маленьким божком порівняно з цими білошкірими богами.

Зрозуміло, Біле Ікло тільки відчував це все, а не усвідомлював. Одначе тварина здебільшого керується чуттям, а не розумом, і кожен учинок Білого Ікла ґрунтувався тепер на почутті, що білі люди є вищими богами. Спочатку він ставився до них дуже підозріло. Адже не можна було знати, які невідомі жахіття вони здатні придумати і який біль годні заподіяти. Він із цікавістю стежив за ними, намагаючись залишитися непоміченим. Попервах він задовольнявся тим, що спостерігав за людьми здалеку, але, помітивши, що нові боги не чинили лиха собакам, які крутилися поблизу, він наважився підійти до них ближче.

Своєю чергою він викликав у білих людях цікавість. Його вовча подоба привертала їхню увагу, і вони вказували на нього один одному пальцями. Це не подобалося Білому Іклу, і, коли вони намагалися підійти до нього, він вискалював зуби й тікав. Жодному з них не вдалося доторкнутися до нього рукою, і це було їхнім щастям.

Біле Ікло незабаром зрозумів, що тільки деякі з цих богів, не більше півдесятка, постійно живуть тут. Кожні два-три дні до берега підходив пароплав (новий безперечний доказ їхньої могутності) і зупинявся там на кілька годин. Білі люди сходили з пароплава і знову зникали на ньому. Здавалося, їх була неймовірна кількість. У перші ж дні він побачив набагато більше білих богів, аніж бачив індіанців за все своє життя, і щодня вони прибували з пониззя, зупинялися й знову продовжували шлях нагору річкою.

Утім, якщо самі білі боги були всемогутні, то собаки їх обмаль вартували. У цьому Біле Ікло незабаром переконався, потовкшись серед псів, які сходили на берег разом із господарями. Вони були різні на вигляд і на зріст. Декотрі мали занадто короткі ноги, а інші – надміру довгі. В одних було волосся замість шерсті, а в деяких цього волосся було дуже мало – і жоден із них не вмів битися.

Як лютий ворог собачої