Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— Що такого небезпечного в цьому графові, що мені не слід з ним знайомитися? — натомість запитала я.

Мама тільки похитала головою, знову прибравши серйозного вигляду. Я потихеньку почала за неї перейматися. Такі перепади настрою були їй зовсім не властиві.

— Та нічогісінько, — відповів за неї доктор Вайт. — Твоя мати просто боїться, що ти можеш зіткнутися з концептуальними ідеями, які суперечать її власному сприйняттю. Щоправда, вона в цих стінах нічого не вирішує.

— Концептуальними ідеями, — повторила моя мати, і цього разу голос її був сповнений єхидства. — Це не буде трохи солома солом'яна?

— Хай там як: давайте дозволимо Ґвендолін самій вирішувати, чи хоче вона зустрітися з графом.

— На одну розмову? В минулому? — Я запитально перевела погляд з містера Віллерза на містера Джорджа. — Він зможе мені відповісти на питання про таємницю?

— Якщо захоче, — зауважив містер Джордж. — Ти стрінешся з ним 1782 року. З графа вже порохно сипалося. Він приїхав до Лондона у справі. Зі строго секретною місією, про яку його біографи й історики нічого не знали. Він переночував тут, у цьому будинку. Тому влаштувати вашу зустріч буде завиграшки. Супроводжуватиме тебе, певна річ, Ґідеон.

Ґідеон пробурмотів щось нерозбірливе, але явно зі словами «няня» й «ідіоти». «Няня для ідіотів»? Як я ненавиділа цей тип.

— Мамо?

— Скажи «ні», люба!

— Але чому?

— Ти ще не готова.

— До чого я не готова? Чому мені не слід знайомитися з цим графом? Що в ньому небезпечного? Скажи мені, мамо.

— Атож, скажи їй, Ґрейс, — озвався містер де Віллерз. — Вона ненавидить усю цю таємничість. І власна мати, як на мене, мала б цим надто тебе ображати.

Мама мовчала.

— Бачиш, справді корисну інформацію з нас витягнути дуже важко, — сказав мені містер Віллерз. Його бурштинові очі серйозно дивилися на мене.

Моя мати, як і раніше, мовчала.

Мені хотілося струснути її як слід. Фальк де Віллерз мав рацію: ці дурні натяки мені ніяк не допомогли.

— Значить, я з'ясую це сама, — мовила я. — Я хочу з ним познайомитись. — Я не знаю, що сталось, але я більше не почувалася п'ятирічною дитиною, яка рветься додому, щоб залізти під ліжко.

Ґідеон застогнав.

— Ґрейс, ти сама чула, — сказав містер де Віллерз. — Я б порадив тобі зараз вирушити в Мейфейр і випити заспокійливу пігулку. Ми завеземо Ґвендолін додому, тільки-но… з нею впораємося.

— Я не залишу її саму, — прошепотіла мама.

— Невдовзі мають повернутися зі школи Кароліна й Нік, мамо. Ти спокійно можеш іти. Я сама дам собі раду.

— Ні, — промовила мама.

— Я поїду з тобою, Ґрейс, — мовила леді Аріста незвично м'яким голосом. — Я тут уже два дні без перерви, і в мене болить голова. Справи повернули в несподіваний бік. Але тепер… нам уже не до снаги щось змінити.

— Дуже мудро, — зауважив доктор Вайт.

Вигляд у мами був такий, ніби вона ось-ось розплачеться.

— Ну гаразд, — сказала вона. — Я піду. Сподіваюся, буде зроблено все, щоб із Ґвендолін нічого не сталося.

— І що завтра вранці вона вчасно потрапить до школи, — докинула леді Аріста. — Вона не повинна багато пропускати. Вона ж не Шарлотта.

Я ошелешено подивилася на неї. Школа геть вилетіла мені з голови.

— Де мої пальто й капелюх? — запитала леді Аріста.

Чоловіки в кімнаті полегшено зітхнули. Нечутно, але дуже помітно.

— Місіс Дженкінс про все подбає, леді Арісто, — сказав містер де Віллерз.

— Ходімо, дитино, — мовила мамі леді Аріста.

Мама вагалася.

— Ґрейс, — Фальк де Віллерз узяв мамину руку й підніс до губ. — Було страшенно приємно побачитися з тобою знову після стількох років.

— Ну, років спливло не так уже й багато, — зауважила мама.

— Сімнадцять.

— Шість, — заперечила мама, і це прозвучало трохи ображено. — Ми бачилися на похороні мого батька. Але ти, ймовірно, призабув.

Вона подивилася на містера Джорджа.

— Ви наглянете за нею?

— Місіс Шеферд, я вам обіцяю, що Ґвендолін буде в нас, як У Бога за пазухою, — кинув містер Джордж. — Довіртеся мені.

— Це мені тільки й лишається, — мама забрала свою руку в містера де Віллерза й перекинула сумку через плече. — Можу я ще раз коротко переговорити з дочкою сам на сам?

— Звісно, — відповів Фальк де Віллерз. — У сусідній кімнаті тобі ніхто не завадить.

— Краще надворі, — сказала мама.

Містер де Віллерз підвів брови.

— Ти боїшся, що ми підслуховуватимемо і підглядатимемо через дірки в портретах? — засміявся він.

— Мені просто потрібне свіже повітря, — відповіла мама.

Під цей час доби сад був закритий для публічного огляду. Кілька туристів, озброєних величезними фотоапаратами, із заздрістю дивилися, як мама відмикає ключем двометрові ковані ґрати і знову замикає їх за собою.

Я була просто в захваті від розкоші квітучих клумб, соковитої зеленої трави і квіткового аромату, що ширився в повітрі.

— Це була чудова ідея, — сказала я. — Мені здалося, що я вже перетворилася на якогось хробака. — Я жадібно підставила обличчя сонцю, котре як на початок квітня надто припікало.

Мама сіла на тикову лавку і потерла рукою чоло — дуже схоже на леді Арісту, хіба що мама не здавалася при цьому такою старезною.

— Це справжній кошмар, — мовила вона.

Я сіла на лавку поряд.

— Атож. І хто б міг думати! Ще вчора вранці все було як завжди, а потім раптом… У мене таке відчуття, що моя голова зараз лусне: стільки інформації їй за одним махом доводиться перетравити. Тисячі дрібниць, які не хочуть узгоджуватися між собою.

— Мені страшенно шкода, — сказала мама. — Я б так хотіла позбавити тебе від усього цього.

— Що ти такого тоді накоїла, що вони всі на тебе вогнем дихають?

— Я допомогла Люсі й Полу втекти, — відповіла мама. Вона швидко озирнулася, наче прагнучи переконатися, що нас ніхто не чує. — Деякий час вони ховалися в нас у Даремі. Але ті, звичайно, це пронюхали. І Люсі з Полом довелося тікати.

Я подумала про те, що дізналася за сьогоднішній день, — і раптово зрозуміла, де моя кузина.

Паршива овечка нашої сім'ї жила не десь у джунглях Амазонки серед тубільців або в якому-небудь монастирі Ірландії, як ми з Леслі малювали собі в дитинстві.

Ні, Люсі й Пол були в абсолютно іншому місці.

— Вони зникли в минулому разом із хронографом, еге ж?

Мама кивнула.

— Врешті-решт вони не мали вибору. Але для них це було важке рішення.

— Чому?

— Не можна забирати хронограф зі свого часу. Зробиш так — і вже не повернешся назад. Хто забирає хронограф У минуле, той там і залишається.