Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

— Граф буде, звичайно, щиро радий познайомитися з тобою, Ґвендолін, — сказав містер Джордж, не звертаючи уваги на мамині слова. — Рубін, дванадцятий, останній із кола. Це буде урочистий момент, коли ви вийдете одне до одного!

— Ні! — сказала мама.

Усі подивилися на неї.

— Ґрейс! — мовила бабуся. — Тільки не починай знову!

— Ні! — повторила мама. — Будь ласка! Нащо йому з нею знайомитися?! Йому буде досить, що її кров завершить коло.

— Завершила б коло, — виправив доктор Вайт, як і раніше, гортаючи акти. — Якби нам після крадіжки не довелося почати все заново.

— Хай там як, але я не хочу, щоб Ґвендолін із ним знайомилася, — відповіла мама. — Це моя умова. Ґідеон може взяти все на себе.

— Ви не маєте права приймати рішення щодо цього, — сказав містер де Віллерз, а доктор Вайт вигукнув:

— Умови! Вона ставить умови!

— Але вона має рацію! Нікому не піде на користь, якщо ми втягнемо в справу цю дівчину, — зауважив Ґідеон. — Я розповім графу про те, що трапилось, і впевнений, що він буде тієї ж таки думки, що і я.

— Він у будь-якому випадку захоче на неї подивитися, щоб скласти власну думку, — заперечив Фальк де Віллерз. — Їй це нічим не загрожує, навіть домівку не доведеться залишати.

— Місіс Шеферд, я вас запевняю, що з Ґвендолін нічого не трапиться, — сказав містер Джордж. — Ваша думка про графа базується, ймовірно, на упередженнях, розвіяти які для нас було б великою радістю.

— Боюся, що ви зламаєте на цьому зуби.

— Звісно, ти хочеш нам пояснити, з яких таких причин ти відкидаєш графа — людину, яку ти жодного разу в житті не бачила, люба Ґрейс, — зауважив містер де Віллерз.

Мама стиснула губи.

— Ми слухаємо! — гаркнув містер де Віллерз.

Мама мовчала.

— У мене просто… таке відчуття… — прошепотіла вона нарешті.

Містер де Віллерз цинічно посміхнувся.

— Нічого не можу з собою вдіяти, Ґрейс, але мені вже давно здається, що ти від нас щось приховуєш. Чого ти боїшся?

— Хто такий взагалі цей граф і чому мені не слід з ним знайомитися? — запитала я.

— Бо у твоєї матері таке передчуття, — огризнувся доктор Вайт, обсмикуючи на собі піджак. — Ця людина, до речі, вже років двісті з гаком як зійшла в могилу, місіс Шеферд.

— Ну й хай там лишається, — пробурмотіла мама.

— Граф Сен-Жермен — п'ятий із дванадцяти мандрівників у часі, Ґвендолін, — пояснив містер Джордж. — Ти вже бачила в архіві його портрет. Це він перший зрозумів призначення хронографа і розшифрував старовинні тексти. Він не тільки з'ясував, як можна за допомогою хронографа перескочити в будь-який день будь-якого року на свій розсуд, але він також відкрив і таємницю, заховану за іншою таємницею. Таємницю Дванадцяти. За допомогою хронографа йому вдалося відшукати чотирьох мандрівників у часі, що народилися до нього, і розкрити їм цю таємницю. Граф шукав і мав підмогу в кращих людей свого часу: математиків, алхіміків, магів, філософів, усіх їх зачарувала й захопила його справа. Вони спільно розшифрували старовинні писання і розрахували дати народження сімох мандрівників у часі, які ще мають народитися, щоб завершити коло. 1745 року граф заснував тут, у Лондоні, Товариство Вартових, Таємну Ложу графа Сен-Жермена.

— Щодо тлумачення старовинних текстів граф завдячує таким відомим людям, як Раймунд Луллій[25], Аґріппа з Неттесгайма[26], Джон Колет[27], Генрі Дрейпер[28], Саймон Форман[29], Семюель Гартліб[30], Кенелм Діґбі[31], Джон Волліс[32], — сказав містер де Віллерз.

Жодне з імен я не чула навіть краєчком вуха.

— Жодне з імен вона не чула навіть краєчком вуха, — вшпигнув Гідеон.

О Боже! Він що, може читати думки? На той випадок, якщо справді, я глянула на нього, мов кислицю з'їла, і подумала щосили: «Ти бевзь! Задавака!»

Він відвів погляд.

— Але Ісаак Ньютон помер 1727 року. Як він міг стати одним із Вартових? — Я сама здивувалась, як мені це спало на думку. Леслі розповіла мені про це вчора по телефону, і якимось дивом ця інформація закріпилася в моєму мозку. Я аж ніяк не була такою вже тупою, як стверджував цей Ґідеон.

— Справді, — мовив містер Джордж і посміхнувся. — Це одна з переваг мандрівника в часі. Можна вибирати собі друзів навіть у минулому.

— А що це за таємниця, захована за іншою таємницею? — запитала я.

— Таємниця Дванадцяти відкриється тоді, коли кров усіх дванадцяти мандрівників буде заведено в хронограф, — урочисто мовив містер Джордж. — Тому потрібно замкнути коло. Це непересічне завдання, яке треба виконати.

— Але я ж остання з дванадцяти! На мені коло мало б замкнутися!

— Так воно й було б, — відповів доктор Вайт. — Якби сімнадцять років тому твоїй кузині Люсі не спало на думку поцупити хронограф.

— Хронограф украв Пол, — зауважила леді Аріста. — Люсі тільки…

Містер де Віллерз підніс руку.

— Так-так, скажімо просто, вони вдвох його поцупили. Двоє заблуканих дітей… Були знищені плоди п'ятивікової роботи. Місія практично провалена, і заповідане графом Сен-Жерменом втрачено майже навік.

— Заповідане — це і є таємниця?

— На щастя, в цих стінах був іще один хронограф, — вів далі містер Джордж. — Запускати його ніхто не планував. До Вартових він потрапив 1757 року. Апарат був поламаний, не одне століття перебував у занедбаному стані, самоцвіти покрали. За два століття важкої, кропіткої реконструкції Вартовим вдалося…

Доктор Вайт нетерпляче перебив його:

— Коротше кажучи: його полагодили і він-таки запрацював, в чому, правда, ми змогли переконатися тільки тоді, коли одинадцятий мандрівник у часі, а саме Ґідеон, увійшов у вік ініціації. Ми втратили перший хронограф, а з ним кров десятьох мандрівників. Тепер нам довелося починати все спочатку з іншим хронографом.

— Щоб… гм… відкрити Таємницю Дванадцяти, — доповнила я. І мало не сказала «проявити». Поволі я почала почуватися так, ніби мені промили мізки.

Відповіддю був урочистий кивок містера Джорджа і доктора Байта.

— Гаразд, і що це за таємниця?

Мама раптом недоречно почала сміятися — самозабутньо і заливисто, як Кароліна, коли та переглядає фільми про містера Біна.

— Ґрейс! — прошипіла леді Аріста. — Візьми себе в руки!

Але мама знай собі реготала.

— Таємниця! Це таємниця!.. Це таємниця! — вирвалося у неї між двома нападами реготу. — Все як завжди!

— Я ж казав — усі як одна істерички! — пробурчав доктор Вайт.

— Чудово, що ти у всьому можеш бачити смішний бік, — докинув містер де Віллерз.

Мама втерла сльози в куточках очей.

— Даруйте. На мене просто найшло. Власне кажучи, я б краще заплакала, чесно.

Я зрозуміла, що