Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

«Диво дивнеє, — думала Христя. — Розсадовлює, припрошує... А слова якісь чудні: «Дочко-голубко...» За весь вік не бачила Христя такого ще Петра!

Вона сіла на лаві, навпроти чоловіка, і так застигла в чеканні.

— Так знайте ж: голота розметає нас, як ризи Христові, — почав своє слово Рудик.

Де він запозичив цю мудрість з ризами — невідомо було, а тільки дуже часто любив припасовувати її... Десь, видно, глибоко залягли йому на серці слова з Євангелія.

Богомільну Христю — цього сподівався Петро — ризи Христові вразили надзвичайно: вона вислухала його слова, як молитву.

А коли Петро згадав за Мелашку Козленкову, за весільні змовини сьогодні ж, — Христя розплакалася...

— На все згодна, Петре, — проказала вона, — та одного тільки боюся: дитину свою в злидні занапастити...

— Я каменя дочці теж не хочу на шию вішати, — одказав Рудик.

Лишалося Наталчине слово. Дівка тихим голосом, ледве чутно було, вимовила свою згоду на змовини ще й додала засоромлено:

— Мелащин Михайло в сто раз кращий за Кашубенка!

— Твоя правда, дочко! — радісно підхопив Наталчині слова Рудик. — Батьків розум маєш! А батько твій — пам’ятай це — ніколи ще в житті не програвав!

На Рудиковому обличчі, поколупаному де-не-де віспою, заграла всіма барвами хитра усмішка. Він повернувся, зберігаючи усмішку, до Христі.

— Клич же молодицю, — де вона там забарилася, — та хай рушає завидна до Меланії Прохорівни!

— Таке й скаже: Меланія Прохорівна! — засміялася Христя, пораючись коло печі. — Та вона ж у нас пшеницю жала колись за третій чи п’ятий сніп!..

Рудик посварився на Христю пальцем.

— Затям, Христе, що ласкавими очима й гадюк чарують.

Рудикова невістка прийшла з Мелашкою, коли заходило сонце.

Дорогою вони мало розмовляли, бо йшли проти вітру, а вітер заносив слова; ще в обіди, — пригадувала собі Мелашка, — вітер був не такий рвучкий, проти ночі ж розійшовся, що з ніг валяє...

Вона раз у раз відкидала рукою клини своєї благенької кофти. Вітер піддимав їй клини ті.

Щупла на зріст, витруджена з обличчя, Мелашка бадьоро йшла ще поруч молодиці.

Усю дорогу Мелашці снувалися в голові слова молодиці: «Дуже вас просять мати, щоб ви, тьотю, прийшли...»

Мелашка не розпитувала молодицю, бо добре знала Христі Рудикової вдачу: послала, мовляв, молодицю, запросити... А вона, Мелашка, не князівна, — може, кличуть люди півмітки помотати!

А в кого ж Мелашці й заробити, як не в багачів? Гай-гай, скільки вона того діла чужого своїми пучками переробила!

— Ви мене вхоркаєте, тітко Мелашко, — пожартувала Рудикова невістка.

— Не мені тебе, батькова дочко, вхоркувати, — відказала їй Мелашка. — Був кінь, дочко, та з’їздився...

І Мелашка, підбадьорена за свою ходу, ще бистріше взяла ногу. А мислі по-старечому поснувалися їй, одна одну здоганяючи.

Сходила вона, Мелашка, свої ноги. Аж згадати страшно, як бідувала вона своє життя за Козленком. Не встигла заміж вийти — обсіли діти й злидні разом; чоловік літо й зиму на заробітках, а вона з дітьми вдома... Орача на смужки свої наймай, Мелашко! Кожному годи, кожному роби, щоб ті діти до толку призвести...

«Та й викохала діти, — сміється собі Мелашка, — на заздрість людям. Дорогих синів маю!.. Сміються тільки з матері за церкву: на чорта, мамо, патланів-попів годувати нашими копійками?»

Сміються, а таки матір шанують: дають їй гроші до церкви!..

Гай-гай, а скільки вона діла чужого своїми пучками переробила?.. І в Рудиків, пам’ятає, робила: по дві копи пшениці на день нажинала. А під копою ще й дитина, було, квилить мала.

Пам’ятає, усе пам’ятає Мелашка...

— А ми вже незабаром і дома, — урвала Мелащині думки молодиця.

Справді, недалеко — гоней за двоє — було Рудикове подвір’я.

Жінки не хотіли дражнити селом собак і йшли полем.

На степу вихрів вітер. Він аж у селі — в Рудиковому яру. Голосна луна гула в яру... Здавалося, на степу справляв хтось гучне весілля: на всі голоси — тонкі й басисті — степом котилася весільна перезва.

— Як я й додому повернуся, — бідкалася Мелашка. — Така буря, такий вітер...

На ганку Рудикової хати Мелашка осмикнула свою кофту: не годилося розвій-вітром заходити в чужу хату. А Мелашка, всі знають, чепурна баба. І раптом:

— Боже мій, — стурбувалася вдова, — поділки як вистріпалися, а дома й не згадала — забула!..

— Заходьте, Меланіє Прохорівно, заходьте! — припрошував на порозі Рудик.

Аж здивувалася вдова з Рудиків — такі вони гостинні й раді були Мелашці. Спритна на розум, вона подумала собі: «Дочку, мабуть, заміж змовили, та треба, видно, зробити щось Рудикам з приданого негайне». Ото вони й упадають коло неї...

Коли Мелашка сіла на лаві, Рудики — Петро й Христя — заговорили разом до неї обоє; Петро розважно здалеку повів річ, які тепер порядки настали — не дають зовсім хазяйнувати! То шарпають тебе податками й облігаціями, то наймитів держать не дають — записуй його, реєструй у книги... А на чорта такий наймит-поденщик здався хазяїнові?!

Мелашка не сперечалася, а слухала; усі багачі — знала вдова — не люблять комуни до смерті, та й не дивувала Рудикам: чого їм було любити ту комуну, коли вона за бідних руку тягне?.. А вони ж, Рудики, на все село вельможні...

— Ви ще до колективу не записалися? — запитала Мелашку Христя.

— Та в мене ж тепер Михайло хазяйнує, — відповідала вдова, — він і на сходку ходить, він уже за все дбає...

«Бояться багачі колективу... — подумала собі Мелашка. — А мені що! Як люди, так і я... Запишеться син до колективу, а я за ним хоч у воду піду!»

— Згадали ви оце, Меланіє Прохорівно, за Михайла свого... Дак знаєте, що я вам скажу? — це Рудик так.

— Що ж ви мені скажете? — стурбувалася Мелашка. Вона ж, здається, нічого проти не сказала? А багачам — знала — не хвали колективу... Задурняють.

Дивувало Мелашку, що Рудик так празниково величав її по батькові — ніколи ще так зроду ніхто не звертався до Мелашки!

— Тепер усе, Мелашко, навиворіт, — встряла раптом у розмову Христя. — Колись на змовини до молодої йшли, а ми вже по-совєтському! Порадилися оце з Петром, що кращої пари нашій Наталці, як ваш Михайло, на світі ще не родило! Змовимо дітей, свахо, та нехай