Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Удочерити?! Ти ж уже не маленька.

— Я знаю, але їй так захотілося.

— А що король вирішив?

— Спочатку був проти, але тепер погодився. Я навіть не знаю, як реагувати...

— Спокійно.

Альфред поцілував мене і повалив на ліжко, ми почали цілуватися.

— Залишишся в мене ночувати?

— Так.

Пізніше він запитав:

— Тобі снодійне потрібне?

— Навіть не знаю. Хоча давай, а то ще не засну на радощах, буду тобі заважати.

Альфред тільки задоволено посміхнувся і притиснув мене до себе. Я його поцілувала і показала на тумбочку з двома баночками.

— Тобі одну таку? — запитав він, показуючи на снодійне.

— Одну вітамінку, а снодійного половинку. А то потім довго будеш мене будити. До речі, тобі завтра до скількох?

— До дев'яти.

— Розбудиш мене, якщо що, разом на сніданок підемо.

— Добре. Я тебе потім ще порозпитую, а поки відпочивай, — він ніжно мене поцілував і дав склянку з водою.

Снодійне допомогло заснути, але я прокинулася о четвертій ранку. І вже не могла змусити себе заснути. Взяла планшет Альфреда і подумала, що час повертатися в реальне життя, а то я сильно випала з нього з цією моєю вимушеною подорожжю.

Набрала по відеоконференції виконувача обов'язків корпорації, що залишив мені батько.

— Ізабелло, — сказав він сонно, — я радий, що ти жива, але совість потрібно теж мати, п’ята ранку.

— У мене взагалі четверта.

— Так спи. Вранці поспілкуємося.

— Антуане, як у вас справи? А то Настя говорила, хтось щось там до рук прибрав.

— Твою квартиру довелося опечатати, а рахунки заморозити. А то сімейка Лістерів хотіла все собі прибрати за допомогою одного чиновника. Ну ти ж мене знаєш, шиш вони від мене щось отримають. Тим паче я не вірив, що ти загинула, уже стільки аварій пережила і вижила.

— Я з Іриною бачилася, вчора, — Антуан пожвавився, — загалом, вона мені прямим текстом сказала, що ті аварії були сплановані, щоб мене прибрати. Вимушена посадка на дику планету з урасами теж була спланована їхньою родиною. Ця мерзота ще заявила мені на кшталт "у тебе 5 хвилин, щоб забратися, а то я таткові дзвоню". Вона мене просто бісить, це, напевно, поки що єдина людина, яка мене бісить.

— Більше вона нічого не говорила?

— Ні, але мене тоді мало не вбили.

— Везуча ти, Ізо. Раз ти мене вже розбудила, розкажи, де ти? А то пропала на півтора місяця.

— Ну, місяць, точніше 31 день, я пробула на тій планеті з урсами. Хочу похвалитися: урси мене впритул не бачать, а тепер ще й бояться. А потім мене врятували, і зараз я на кораблі, трохи попрацювала в королівської сім'ї з Афону. Королева Мартіна хоче мене удочерити.

Здається Антуан після моїх слів остаточно прокинувся.

— Хороші в тебе знайомства.

— Ізі, ти чого не спиш? — запитав сонно Альфред

— Вибач, що розбудила. Я тобі вранці передзвоню.

— Добре, тоді не раніше 10 за твоїм часом.

Я вимкнула конференцію і лягла до Альфреда, він сонно дивився на мене. Поцілувала його в щоку, він згріб мене в обійми і знову заснув. Здається, навіть я трохи задрімала. Прокинулася від того, що Альфред почав вставати.

— Доброго ранку, — усміхнувся Альфред і поцілував мене. — Тобі снодійне не допомогло?

— Прокинулася о 4 ранку і якось не спалося. Ну, я вирішила з Антуаном поспілкуватися, він керує фірмою після тата і мене багато чому навчив. Точніше вони з татом мене багато чому навчили.

— А що у твого батька за фірма?

— Електроніка, для космічних кораблів і всяких машин. Я тобі сильно сон зіпсувала?

— Ні, — з посмішкою сказав Альфред.

Ми ще трохи повалялися в ліжку. Але потрібно було вставати і займатися справами.

— Підеш зі мною в їдальню?

— Так.

У їдальні побачила Ларису з чоловіком, вона мені посміхнулася і помахала рукою. Я за звичкою одягла синій костюм. З ранку вже було чути нові шепотіння з приводу мене, і коротко звучало, що я вискочка. Альфред хмурився, йому не подобалося таке. Я взяла його під руку і злегка посміхнулася:

— Мені неприємно, що про тебе так говорять.

— Що порадиш?

Він тільки знизав плечима, і ми продовжили сніданок. Сьогодні потрапила до королеви навіть раніше, ніж зазвичай, набагато раніше. Віддала їй прикраси, вона тільки посміхнулася і сказала:

— Хочеш, можеш у себе їх залишити.

— Ні, дякую.

Король сьогодні був привітний і навіть усміхнувся мені. А я не знала, як сказати, що поспілкувалася з Антуаном.