Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Ну що, поговоримо з приводу бізнесу твоєї родини? — запитав король.

— Я вранці спілкувалася з Антуаном, він керує фірмою замість тата, не все так погано, як я думала. Щоправда, ми мало поспілкувалися.

Король подивився на годинник і запитав:

— Коли ти встигла?

— О четвертій ранку, — зніяковіло сказала я.

— Лікар дав тобі снодійне, ти не приймала?

— Приймала, півтаблетки. Просто прокинулася рано, мені трохи не спалося, я зателефонувала поспілкуватися.

— Ходімо в конференц-зал поспілкуємося з Антуаном. Тільки переодягнися в нормальний одяг, — попросив король, — ти більше не служниця. Та й з твоїм становищем у суспільстві це не правильно.

Антуану було років 50 чи 55, я навіть точно не знаю. Те, що я про нього знаю — батько завжди йому дуже довіряв і багато в чому з ним радився. Оскільки я знаю його все своє життя, то сприймала його як рідну людину, як дядька. А він ставився до мене як до племінниці.

— Ізабелло, а скільки років твій батько керує фірмою?

Я на мить завмерла і задумалася.

— Поки ви не запитали, я якось не замислювалася, скільки батькові років... Наскільки я знаю, він заснував її ще до мого народження.

Добре, що ми були ще в каюті, я присіла на край дивана, намагаючись зрозуміти, скільки батькам було років.

— Тато просто завжди мав дуже молодий вигляд. Можна в Антуана запитати, точно знаю, що вони починали разом.

— Ти з ним на "ти" спілкуєшся? — здивувався король. — Я просто все намагаюся зрозуміти.

— Тільки коли теа-тет.

— Зрозуміло. Ходімо.

Я одразу зайшла до себе, переодяглася в штани та блузку блідо-рожевого кольору і взула туфлі на низьких підборах. Вийшовши з каюти, побачила здивований і схвальний погляд короля. Антуан уже був на роботі і, побачивши мене, тільки злегка посміхнувся.

— Анутане, ви ж із моїм батьком разом компанію відкривали?

— Він сам її починав, потім мене найняв, років через п'ять. З чого раптом таке питання?

— А скільки татові було років? Я просто зрозуміла, що не знаю, скільки їм із мамою було...

Антуан, здається, зніяковів трохи, а потім знизав плечима і сказав:

— Твоєму батькові було 55, мамі 40. Дивлюся, ти здивована, — він усміхнувся, — можеш уявити, як здивувалися інші, коли вони оголосили, що одружуються. Твоїй матері ледь вісімнадцять виповнилося. Твій дідусь твого батька ледь до в'язниці не засадив. Так вони втекли і одружилися, — він усміхнувся, — я допоміг їм утекти. Формально Аніта вже була повнолітньою і могла робити все, що хотіла. Час дорогий, тож давайте по справі. Потрібно розібратися з Лістерами.

— А що з ними?

— Телефонував Герман Лістер, пропонував продати компанію, інакше погрожував розорити її. Він мені натякав, що тебе немає вже на цьому світі, тож ти там постарайся не вмирати.

— Намагаюся щосили.

— Сарказм, це добре. У зв'язку з тим, що на тебе робили замах двічі менше ніж за два місяці, плюс ще деякі негаразди, мені потрібні деякі кадрові перестановки. Переважно у службі безпеки та у юристів.

— Якщо цікава моя думка, можу порекомендувати вам деяких надійних людей, — делікатно зауважив король.

— Буде цікаво. Як до вас звертатися?

— Якщо неофіційно, то Олександр.

Антуан швидко ввів мене в курс справ за останній час. І ми ще дві години спілкувалися по відео-чату, обговорювали справи фірми. Зробили кадрові перестановки, я йому порекомендувала ще раз поговорити з Настею та її чоловіком і все-таки взяти їх у фірму на роботу. Антуан скривився:

— Сама з нею спілкуйся, у тебе з моєю племінницею виходить поговорити краще, ніж у мене. І хочу тебе порадувати, у неї хлопчик народився.

— Коли? Вона мені не сказала.

— Отже, ви вже розмовляли, могла б і сказати.

— Ну, ми вчора тільки й спілкувалися. А коли вона? Я думала, їй ще кілька місяців, у сенсі, що вона ну ось скоро б народила.

— Щойно стало відомо про корабельну аварію, так її й забрали в лікарню. На диво їх швидко виписали, пацан великий народився, майже три кіло, і це на сьомому місяці. Щокатий зараз такий.

— Ми коли спілкувалися, Настя була на роботі.

— А, це. Вона відразу вийшла, щоправда на півдня. Поговори з нею, а то на мене вона відразу дується й ображається.

— Добре.

— Вибачте, мені пора, — сказав Антуан.

— До побачення.

— До побачення.

Після відео-конференції Олександр сказав:

— Не знав, що ти так добре розумієшся на управлінні фірмою.

Я тільки знизала плечима:

— Я там виросла. І тато мене з дитинства всього навчав, потім стажувалася, працювала з першого курсу інституту.