Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Холод і вогкість у камері стали невід’ємною частиною мого існування. Стіни дихали сирістю, а крики й стогони з сусідніх камер змішувалися з шелестом ланцюгів. Відсутність Аркану була… дивною. Порожньою. Мов би я втратив руку, але фантомний біль продовжував нагадувати про неї.

Обмежувач на шиї охоплював горло металевими зубами, до крові врізаючись у шкіру. Його вага відчувалася навіть у снах, якщо ці нічні хаотичні видіння можна так назвати. Але цей дискомфорт був необхідний. Частина плану. Вперше за багато років я був не Калебом Рейнаром. Тепер я став одним із багатьох жертв злочинців, що торгували магічними життями, актором у небезпечній виставі.

Перший тиждень пройшов в спостереженні. Мої "сусіди" виявилися різними: змучені байстрюки Мечів, маги-початківці, й навіть кілька досвідчених Арканів. Я вже не кажу про представників інших магічних і не дуже рас, яких виловили за межами Ельдану. У кожного з них була своя історія, і я не поспішав втручатися. Їхні шепоти про жорстокі бої, продажі тіл і експерименти змушували зуби стискатися, але гнів треба було приховувати. Моя місія — викрити це все, знайти докази й розірвати цю мережу.

Постійний шум доносився із сусідніх камер: бранці кричали, сперечалися, молилися. Зрідка я чув уривки розмов про жахливі речі, що відбуваються в цьому місці. Хтось плакав, хтось бився головою об стіну в відчаї. Іноді приносили їжу — щось, що важко було назвати їстівним, — і забирали найслабших. Більше вони не повертались. Тут не церемонилися. Хто не витримував — просто зникав.

Відверто кажучи, мені було боляче на це дивитись. Все ж, кожен з тих, кого забрали — був моїм… скажімо, колегою по нещастю.

В другий тиждень мене почали виводити на арену. Це така забавка для викрадачів: обирали випадковим чином заручників, виставляли посеред величезного полігону в глибинах Раммаркських катакомб. Навпроти — випускали химер, монстрів чи навіть когось з заручників. І змушували битись. Багато хто радів такій можливості: в години поєдинків нашийник знімали і був шанс втекти, але Аркан все одно не міг пробитись крізь захисний шар навколо полігону. Ти міг бути скільки завгодно сильним на полі бою, але до глядачів — чи розпорядників — не дотягнутись.

Перший бій відбувся на девʼятий день. Переді мною виставили якогось величезного слимака, нібито перевіряючи мої сили. Аркан теплом прилив до рук і мені було достатньо одного удару мечем, щоб слимак розтікся по брустверу і більше не подавав ознак життя. В той день мене перевіряли ще двічі: упирем та переляканим хлопцем.

Наскільки я зрозумів, хлопець був їх фаворитом. Молодий, сильний, витривалий. Один з арканічних байстрюків — що б їх. Ніколи не розумів цього пориву своїх братів обзавестись потомством на стороні: якщо людську жінку, яка гарантовано помре від народження такої дитини, не шкода, то пошкодуйте хоча б хлопців, які ростимуть сиротами.

Але хлопець не з дурних — одразу зрозумів, хто перед ним. Нехай і не знав мене, але будь-який Меч буде в рази сильнішим за напівлюдину. Я не став вбивати його — тільки серйозно поранив. Якщо викрадачі розумні (а вони безсумнівно розумні), то віддадуть його найкращим своїм цілителям. Він все ще був найсильнішим їх бійцем — після мене — було б нерозумно добити його і продавати по частинам, замість того, щоб збирати натовпи глядачів, що непогано платять.

А потім я втратив лік часу: бої відбувались щотижня, між ними — самотнє спостереження за тарганами та слимаками, що повзали по камері.

Але я сприймав це за покарання і перевірку: чи зможу я витримати? Так, звісно, фізично це було не важко. Але загальне виснаження організму давалось взнаки: мої сни стали тривожними та уривчастими, все частіше ловив себе на тому, що став більш агресивним та роздратованим. 

Заспокоювало те, що лишилось недовго, тиждень-два. Я маю виграти наступний бій, щоб мене «перевели» звідси.

Місцерозташування Раммаркської арени та чорного ринку було відоме королівській гвардії. Але це — лише пішаки у набагато більшій грі. Замовники сиділи в столиці, але дуже добре ховались. Місцерозташування ж головної арени досі лишалось невідомим. Моєю задачею було інкогніто потрапити на ринок работорговців, довести свою важливість, піднятись зі звичайного бійця та перейти на головну арену. Я кинув погляд на запʼясток: з місця, де перехрещувались вени, виходило ледь помітне світло. Маячок. За сотні миль від місця, де я знаходжусь, мої побратими дивляться на мапу і бачать не лише мої пересування, але і стан організму. І коли мене переведуть в незнайоме поки що місце — тут королівська гвардія і настигне злодіїв.

Ризик був величезний, але іншого шляху не було.

Гучний стукіт металу повернув мене до реальності. У коридорі з’явилися двоє охоронців у чорних плащах. Один із них грубо тягнув за собою когось, інший відчинив двері сусідньої камери. Тіло вбраного у брудний плащ в'язня впало мішком на підлогу перед ґратами, що розділяли наші камери. Я відразу зрозумів: це жінка. Її темне волосся злиплося від крові й бруду, а обличчя частково закривала тінь.

— Виживе чи ні — мені байдуже, — кинув один із охоронців, зачиняючи двері за собою. — Тільки щоб до ранку не здохла. Чи поріжуть, чи викинуть на арену — вночі ніхто з цим тягатись не буде.

Мовчки глянув на жінку в камері. Її плечі сіпалися від важкого дихання, але вона не ворушилася. Брудний плащ не приховував слідів ран, і навіть із цієї відстані я бачив, що її ноги були порізані й скривавлені, а зап'ястя — в синцях від мотузок. Чомусь, в грудях стало тісно. Це що, прокинулось давно забуте співчуття?