Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Вітер здійняв пил на арені, ніби сама Безодня зітхнула, передчуваючи видовище.

— З в-вами? — магістр Оньє розгубився, куди подівся впевнений і насмішкуватий викладач магічних отруєнь.

— Саме так, маєте за честь битися першим? — погляд ректора був спрямований на Оньє.

Магістр не мав ні честі ні совісті, але відмовити на прямий виклик просто не міг і ледь помітно кивнув.

— Отруєння значить… — промовив ректор. — Отруїть мене, чимось з вашого арсеналу.

Всі ахнули від такої заяви. Наставники стривоженно лише переглядалися між собою.

Отруїти смертельним закляттям?! Та ще й кого, спадкоємця правителя Безодні?!

Певно сам магістр Оньє був на межі втрати свідомості, але ослухатись не міг і на його пальцях стала виступати темна магія, сплетіння отруйних візерунків.

Ректор подивися на адептів і пояснив:

— Ваш наставник вирішив мене отруїти закляттям «Чорний параліч». Це коли ваше тіло спочатку паралізує, а потім ваше …серце поступово сповільнюється, поки остаточно не зупиниться, — докінчив він майже байдужим тоном.

Тиша, що зависла над полігоном, стала майже відчутною. Адепти дивилися на ректора з жахом і захопленням. Магістр Оньє, хоч і намагався зберігати видимість контролю, був блідий, мов крейда. Він ще ніколи не опинявся у становищі, коли його темна майстерність повинна була бути випробувана не на безпорадній жертві, а на тому, хто, можливо, навіть не відчує її дії.

— Продовжуйте, магістре, — м’яко промовив ректор, ледь схиливши голову.

Оньє стиснув зуби, завершуючи плетіння закляття. Темні візерунки застигли на його пальцях, а потім зникли в повітрі. Закляття було надіслано. Ректор стояв нерухомо. Це закляття діє моментально, проникаючи в кров.

Секунда.

Дві.

Три.

Адепти чекали. Викладачі затамували подих.

І тоді ректор… засміявся.

Веселий сміх пролунав по полігону, а потім він відкинув голову назад і з насолодою вдихнув повітря, ніби зараз йому запропонували келих витриманого ельфійського вина, а не смертельну отруту.

— Це все, на що ви здатні?

— Його очі засвітилися темним вогнем.

Магістр Оньє зробив крок назад.

— Неможливо…

Ректор опустив погляд на долоню, ніби очікував побачити хоч якісь ознаки дії закляття.

— Ви отруїли не того, магістре. Я — сам отрута.

Його голос був оксамитовим, але в ньому ховалася загроза.

— Тепер, думаю, моя черга?

Його пальці ледь ворухнулися, і повітря між ним і Оньє затремтіло. На секунду здалося, що небо потемніло, а з підніжжя полігону виповзли тіні.

Оньє не встиг закричати.

Тіні, що виповзли з землі, кинулися на нього, обплутуючи руки й ноги, ніби живі кайдани. Він смикнувся, намагаючись вирватися, але це було марно. Щось холодне й безжальне проникло в його тіло, змушуючи його власну магію згорнутися, підкоритися вищій силі.

Адепти завмерли. Наставники мимоволі відступили на крок.

— Ви… — хрипко видихнув магістр, коли його горло ніби стисла невидима рука. — Що ви зробили?!

Ректор неквапливо підійшов до нього, нахилившись зовсім близько. Його очі сяяли темним вогнем, у куточках губ грала ледь помітна усмішка.

— Я? — Він торкнувся пальцями манжети сорочки, ніби поправляючи її, перш ніж знову зосередити увагу на жертві. — Я просто дозволяю вам відчути те, що відчуває жертва «Чорного паралічу».

Магістр Оньє забився в конвульсіях, ніби його тіло розривали невидимі голки. Його власна отрута повернулася проти нього, прокладаючи шлях судинами, сковуючи м’язи, сповільнюючи серцебиття.

— Це… неможливо… — він хрипів, здавалося його життя почало витікати з нього.

Ректор схилив голову набік, уважно спостерігаючи.

— Ви думали, що я просто вбираю отруту? Ні. Я її… забираю. Перетворюю. І віддаю назад. — Повторив він майже лагідно.

Оньє зірвався на беззвучний крик.

Ректор відступив на крок, наче йому набридло це видовище. Ледве помітним жестом він розвіяв свою магію. Тіні розчинилися, а магістр упав на коліна, судомно вдихаючи повітря. Він був живий, але побілілий, як полотно, і наскрізь просякнутий жахом.

— Хто наступний? — промовив ректор рівним голосом, оглядаючи інших викладачів. — Або всі разом?

Його слова пронеслися полігоном, як грім перед бурею.

Викладачі переглянулися між собою, і цього разу навіть ті, хто вагався, неохоче зробили крок уперед.

— Всі разом? — ректор ледве помітно всміхнувся.

Вітер здійняв пил, закручуючи його спіралями.

— Ну що ж, — голос Райвена розійшовся над полігоном. — Влаштуємо справжній урок.

Полігон здригнувся від вибуху магії.

Магістр Санті кинувся вперед, вихоплюючи закляття, що палахкотіло на його долонях, мов розпечений клинок. Його магія різала повітря, спрямована прямо в груди ректора. Але ще до того, як він встиг завдати удару, його рука зустріла… порожнечу.

Лорд-ректор просто зник.

— Мать його…— прошепотіли здивовані адепти.

— Що це..?

— Де він?!

Мить — і знову з’явився просто за спиною магістра Санті. Рух — і удар ліктем в потилицю відправив магістра на землю.

— Повільно, — зітхнув ректор, навіть не озираючись на поваленого супротивника.

Та це було лише початком.

Магістр Шейн зник у тіні, його примарні образи заполонили арену. Неможливо було зрозуміти, де справжній він, а де ілюзія.

— О, цікаво, — ректор м’яко посміхнувся.

Він зробив лише один крок — і всі образи розлетілися шматками, наче розбиті дзеркала. Магістр Шейн з’явився за кілька метрів, важко дихаючи.

— Як…?

— Ти занадто боїшся, і твої тіні дрижать разом із тобою, — пояснив ректор, не змінюючи спокійного тону.

Леді Сільтері не чекала. Її очі спалахнули сріблом, а губи прошепотіли слова, яких ніхто не розібрав.

Контроль свідомості.

Невидима сила, мов ланцюги, кинулася до ректора, намагаючись проникнути в його розум, підкорити, схилити…

І тут вона відчула, як щось всмоктало її магію.