Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Після прибуття в село я знайшов точку, де ловив мобільний зв’язок, і мені вдалося зв’язатися з Дереком. Я передав йому написи, які ми знайшли на болотному камені, і через деякий час він надіслав переклад. Схоже, на нас чекає поїздка в Італію, і всі наші збори абсолютно марні. Ближній світ, блін! Ну чому не сховати це кляте серце в якомусь одному місці? Ні – бігай по всім усюдам, як підпалений. Схоже, наш хрестовий похід за артефактом серйозно затягується, і це мене зовсім не тішило.
Хоч ми й досить далеко від зовнішнього світу, у великих містах у шавок повно вух і очей. У будь-який момент нам доведеться тікати від серйозного переслідування. Адже за серцем Мора полюємо не лише ми. Бо з ним можна підкорити будь-якого вожака перевертнів, а якщо зібрати всіх – вийде величезна армія. Досі на Землі тримався хиткий мир, але з появою артефакту такої сили – про перемир’я можна забути. Особливо якщо він потрапить не в ті руки.

Лія
Я спала як убита, але крізь сон відчула, як моє ліжко трясеться. Причому дуже дивно – періодично. Бах, бах. Наче кроки... Кроки?!
– Тшш, – Ярик закрив мені рота рукою й почав тихенько сповзати з ліжка. У кімнаті було темно, тільки місячне світло з вікна освітлювало невелику ділянку підлоги. З вулиці почувся пронизливе виття. Я отетеріла. Що це ще таке? Годзілла, чи що? Ярик поспіхом одягався, я намагалася не відставати. Ми вийшли з кімнати й натрапили на Марка й Томаса. Вони, нічого не кажучи, пішли вниз по сходах. Там нас уже чекала Хельга. Вона була спокійна й дуже рішуча. Хельга повела нас у глиб таверни, де розташовувалися покої господарів. У спальні вона відкинула килим і підняла люк, відкриваючи нам шлях до підвалу. Показавши жестом, щоб ми поводилися тихо, вона закрила кришку. Ми залишилися в повній темряві, але Ярик знайшов лампадку й запалив її. Стало трохи затишніше. Гуркіт на вулиці не припинявся. Поштовхи то стихали, то поновлювалися з новою силою. Усі мовчали, а я не розуміла, що відбувається. Але наразі ми явно застрягли тут. Я вмостилася за столом і, склавши на ньому руки, задрімала. Можливо, трохи нерозумно в цій ситуації, але проти сну не попреш.
– Лія!
Дикий шум доносився з-за стіни. Стоп! Яка, до біса, стіна?! Там же земля, ми ж у погребі. Мене за руку потягли вгору сходами, поки щось із вулиці проривалося до нашого недавнього сховища. Причому дуже швидко, незважаючи на чималий шар бетону й ґрунту.
Ми вилетіли в хол таверни.
– Що за чортівня тут діється?! – я не очікувала отримати відповідь, але все ж.
За мить до нас приєдналася Хельга.
– Він відчув її. Часу обмаль! Треба бігти в укриття за річкою.

І всі без зайвих слів кинулися за Хельгою.
Хто відчув? Кого відчув? Але оскільки "її", що прозвучало в розмові, стосувалося жінки — мені стало якось не по собі.
Коли, крадучись, ми вийшли з таверни, на вулиці було темно-претемно. З іншого боку будівлі й далі долинали дикі звуки рику й копирсання, а ми намагалися якнайшвидше забратися звідти. Бігли ми жваво. І звідки тільки сили взялися?
До верфі ми дісталися швидко. Тепер нам був потрібен човен для переправи.
— Зараз головне — швидко гребти, інакше наслідки будуть дуже сумні.
— З чого ти взяла, що він у воду не полізе? — Ярик швидко відв’язував канат, яким човен був пришвартований.
— Занадто глибоко, а обійти не встигне. До того ж, острів для нього — заборонена територія. Та й щити не дадуть пробратись до сховку.
— Я думав, у селі безпечно, — Томаса явно здивувала поява несподіваного гостя.

Усі завантажились у дерев’яний човен. Я міцно вчепилася в борт, поки хлопці енергійно налягали на весла. А Хельга продовжувала свою розповідь:
— Останнім часом йотуле ніби з ланцюга зірвалися. В горах усе частіше зникають туристи.

Коли ми відпливли на невелику відстань, з боку таверни у наш бік почало рухатися щось. Воно було велике й незграбне. Але це не заважало йому пересуватись доволі швидко. Кожен його крок супроводжувався тремтінням землі й диким гуркотом. Хлопці гребли дуже швидко, але мені здавалося, що цього недостатньо. За мить монстр з’явився в нашому полі зору, і, попри темряву, мені вдалося трохи його розгледіти. Я з відкритим ротом спостерігала за цим створінням ночі.

Чудовисько було метри три заввишки, не менше. Шкіра болотного кольору була вкрита тріщинами, западинами, горбами. Поверх усього цього "величчя" наріс зеленувато-жовтий мох, а з тіла звисали пасма якогось гидкого клоччя. Воно віддалено нагадувало величезну неохайну людину з горбом. Вило воно моторошно. Просто мороз по шкірі. Чудовисько металося берегом, не наважуючись ступити у воду. Я з жахом уявила, що було б, затримайся ми хоч на хвилину.

Переправились ми відносно швидко, й, ступивши на кам’янистий берег, наша компанія рушила до печери, що виднілася неподалік. Я крадькома поглядала на протилежний берег, де чудовисько все ще не вгамовувалося. Воно люто ревло.
— Сюди! Швидше!
Хельга підганяла нас не дарма. Здавалося, монстр подолав свій страх води й вирішив продовжити переслідування. Я з жахом спостерігала, як він, ступивши у воду, став швидко просуватись. Причому йому не потрібно було плисти — він досить непогано переходив річку. Я почала рухатися швидше, як і всі інші.

У печері було темно й сиро, але Хельга запалила факел, що висів при вході, і стало трохи терпиміше. Вона вела нас углиб печери. Дорога завершувалась тупиком. Мене потроху почала охоплювати паніка, але я трималась як могла.
— Тут немає виходу.
— Спокійно, — Хельга обмацувала похилий виступ, а мої нерви вже явно починали здавати.
— Ось! — вигукнула вона радісно й, натиснувши якийсь важіль, привела в дію механізм потайних дверей.

Це було справді круто. Величезний валун зі скрипом відкотився вбік. І ми попрямували вглиб приміщення. Факела не вистачало для нормального освітлення. Але він і не знадобився — хоча добре згодився для розпалювання каміна.