Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 16

Смачно цьомнувши своє кохання в губи, я злізла з ліжка, щоб привести себе в більш-менш пристойний вигляд. На щастя, в рюкзаку була чиста змінна одежа. Мої лляні штани кольору хакі та сірий світшот поверх бежевого топа — найвдаліший варіант для вечері в таверні.

Нас і справді зачекались, але вечеря ще не встигла охолонути: над цілою картопелькою все ще клубився духмяний пар, а аромат смаженої баранини зводив мої рецептори з розуму. До всього цього Хельга принесла найсвіжіший хрумкий хлібчик. Його запах зливався з ароматами решти смаколиків, і мій глузд повністю підкорився шлунку.

Наїлися, як перед стратою — це точно про нас. Добре повечерявши, ми сиділи й вели спокійні світські розмови.

Як виявилося, я була права — і жінка, яка нас зустрічала, справді була тією самою Хельгою. До речі, вона весь вечір, стоячи за барною стійкою, нишком поглядала в наш бік. Чистота в таврні була сліпуча, та вона все одно знаходила собі додаткову роботу. Це було так сумно: видно було, що вона досі не байдужа до Томаса. Як, втім, і він. За час вечері він не проронив і слова, сидів похмуріший за хмару.

— Може, все ж розкажеш вашу історію?

Томас сумно подивився в бік, де поралася Хельга, але розповідати щось не поспішав.

— Я певний час жив тут. Недовго, щоправда, всього близько року, — він подивився у вікно, кожне слово відображалося на його обличчі смутком.

— Хельга була молода, красива й норовлива — все, як я люблю. Але її батько був старовіром і моряком із суворим поглядом. Він би не потерпів мене в їхній родині. Але час минав, і ми з Хельгою почали зближуватися. Спершу не було нічого особливого, іноді навіть сварилися. Ну, такі у нас були любовні ігри, схожі на смикання дівчат за косички в школі, — він усміхнувся й подивився у вікно кудись удалечінь.

– Друзі – відповідне слово, щоб описати наші ранні стосунки. Ми спілкувалися на будь-які теми, і в багатьох речах наші думки збігалися. Забагато спільних інтересів і часу, проведеного разом. Якось, коли я черговий раз проводжав її додому, йшов дощ. Ми промокли до нитки. І от, коли я довів її до порога, вона поцілувала мене – це був найнеочікуваніший, і водночас найсолодший поцілунок у моєму житті. Закохався, як школяр! Вечори ми проводили в лісі, спостерігаючи за зоряним небом. Я люблю зорі. Раніше, без знань про сузір’я, морякам доводилося дуже важко – довелося вивчити. Я показував їй сузір’я і розповідав якусь милу історію про них. Хельга завжди уважно слухала. І от одного разу про наші нічні вилазки дізнався її батько. Він пішов її шукати й знайшов нас, коли ми сиділи на старому поваленому дереві в лісі. Тоді Хельга добре дістала, як, утім, і я. У наших краях батьківське слово – закон, тож ситуація вирішилася не на нашу користь. Трохи згодом він прийшов до мене додому.
– Моя донька не для тебе. Помахаєш хвостиком, закрутиш дівці голову – і прощавай. Щоб я тебе в нашому селі більше не бачив. Побачу – вб’ю!
– Він вийшов, грюкнувши дверима, навіть не вислухавши мене. І як я не намагався пояснити йому, що мої наміри найсерйозніші – він нічого не хотів чути, – Томас замовк, а я, пропустивши весь його біль крізь себе, зрозуміла, як важко йому було сюди повернутися.
– А згодом я дізнався, що вона вийшла заміж. А я ж поїхав, щоб стати гідним її руки, повернутися самодостатнім і багатим чоловіком. Але доля була іншою…
Сумно. Із цього всього, особисто я зробила висновок: треба жити тут і зараз, бо невідомо, що чекає за рогом.

– Вітаю, друзі!
Краще б я не озиралася. Серце на мить зупинилося, а потім забилося в скаженому ритмі, а мозок вже складав план термінового відступу. Я до болю вп’ялася нігтями в долоню, аби хоч трохи прийти до тями.
Це був він. Пекучий брюнет із мого сну. Дивна істота, від якої я намагалася сховатися. І хоча це був лише сон, інстинкти підказували – ця несподівана зустріч нічим добрим не закінчиться.
– О, Лукас! Скільки часу минуло?! – Томас радісно залепетав при появі старого друга.
Лукас сів поряд із ним. Він не був таким полотняно-блідим. І очі були карі, а не багряні, але це точно був чоловік із мого сну. Я вирішила трохи заспокоїтися і поспостерігати за хлопцем. Усе ж він був другом Томаса, а йому я довіряла.
– Я чув, що ти приїхав, от і вирішив привітати, – Лукас глянув у наш бік, і по моєму тілу прокотилася хвиля мурашок.
– Не представиш мене своїм супутникам?
– Звісно. Марк, Ярик і Лія.
При згадці мого імені Лукас розцвів у ввічливій усмішці, підвівся й простягнув мені руку. Знали б ви, яких зусиль мені коштувало її дати. Він поцілував її й звернувся до мене:
– Дуже приємно, у наші краї рідко залітають такі чарівні пташки.
Я якось натягнула усмішку, щоб не здатися нечемною. І, аби не бентежити інших і не мучити себе, попрощалась і пішла у свій номер.

Ярик
У селі на нас чекали спорядження, провіант і відпочинок – усе для тривалої подорожі. Добре, що Томас жив тут певний час і місцеві за нього поручилися, інакше нас би сюди навряд чи впустили. І так, нас насилу пустили в село, бо Лія – людина, а місцеві людей недолюблюють. Людина свого часу завдала їм надто багато лиха. А пустити її на поріг свого дому – ой, як непросто.
Вартовий перевірив і пропустив нас крізь браму. І тепер ми, сито повечерявши, бесідували зі старим другом Томаса. Лукас був туссером. Зазвичай його зовнішність досить ляклива для людського ока, тож сьогодні він добре над нею попрацював. І виглядав цілком прийнятно.
– Давно я не бував на маскараді, – зітхнув Лукас, розглядаючи свої руки під шаром гриму.
– Добре, що ви завітали до нас у село, а то останнім часом тут смертельна нудьга. Зовсім нічого нового не відбувається.
– То вийди в місто, що тобі заважає?
– Ти, мабуть, жартуєш? Зараз краще не висовуватися – мисливці на кожному кроці.
– Що я чую? Це говорить мій безстрашний друг? Той, що з легкістю обводить мисливців на тролів?
– Смійся, смійся. Ти просто недооцінюєш їхній прогрес у справі полювання на нашого брата. Я вже надто старий для таких перегонів, і жити все ж хочеться.