Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мольфар 📚 - Українською

Читати книгу - "Мольфар"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мольфар" автора Марія Іванівна Чумарна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 39
Перейти на сторінку:
і поміркував… Я теж не скажу тобі всієї правди…

* * *

Вони довго дивилися, як білі хмаринки пропливають на рівні їхніх очей, клубочаться і творять повільний химерний танець.

— Ви зустрілися з сином? — раптом запитав Дмитро.

— Так.

— Він живе далеко звідси?

— Тепер дуже далеко… — старий зітхнув і затягнувся люлькою. — Я сказав йому, що дуже щасливий — бо він не дав мені втрутитися у своє життя. Він мене багато чому навчив…

* * *

Старий встав і пішов у хижку, приніс в глиняній мисці бринзу та глек чорниць.

— Їж, тобі треба набиратися сили…

— А ви чому не їсте? — Дмитро накинувся на сир і суниці — він ще ніколи так не смакував їжею!

— Мені вже не треба багато «бензини»… я можу не їсти місяцями…

— Як це? Людина ж повинна брати звідкись енергію для життя!

— Ти бачив коли-небудь, як живе бурий ведмідь? Він їсть корінці, гілочки, ягоди… і то лише до осені. А потім всю зиму не їсть нічого — а ведмедиця народжує малих і вигодовує своїм молоком… Що таке людина — проти ведмедя! А вона все їсть і їсть, і чим більше їсть — тим більше поїдає саму себе… Або подивися на дуба! Чи на сосни! Тільки вода і сонце — а яка в них сила! Я це зрозумів дуже пізно. Поки не знав, як обходитися без «бензини», дуже натерпівся. Заради їжі людина мусить служити. Дуже важко бути вільною душі, котра залежить від тіла… І тіло, і душа мають бути чистими, аби стати вільними…

— Ви народилися В горах — вам якось легше знаходити в собі чистоту… — Дмитро раптом відчув неймовірну розчуленість до старого Юра. — А життя там… не дає часу на роздуми, шарпає, тормосить, постійно змушує викручуватися… то сесії, то вибори… все — суцільне лукавство… що мені робити з цими виборами? Я вже декілька років варюся в котлі цих торгів… так вивертають своєю брехнею, що не можеш надивуватися: доки люди будуть вірити всьому цьому театру безглуздя? Ви тут далекі від цього всього…

— Можна бути далеко — але бачити зблизька, або бути близько — і віддалитися… То твій вибір…

— Вам так здається… вибір у людини відносний, — я виріс і живу в цьому середовищі.

— Все, що ти собі думаєш про вибір, про свою свободу, — тільки твоє виправдання. Вибір відносний в тих, хто хоче так жити — одною ногою в свободі, а другою в гівні. Навчи себе, що за вибір треба платити, — а ти хочеш за нього тільки щось мати. Той, хто хоче щось мати, — якісь гроші, статки, — все одно платить, тільки про це не думає. За гроші треба платити своєю свободою, — то дуже висока ціна. А люди її не шкодують. І дуже тішаться зі свого торгу. А от якби за свободу щось віддати — того вже шкода. А за свободу найчастіше треба від дати лише сміття — ті облудні гроші..

— Слухаю вас, діду, — все мені подобається, що ви кажете. Але вам легше так думати, бо ви народилися в горах — і змалечку дихали цією свободою…

* * *

— Я не народився в горах, — старий Юр піднявся, випростав плечі і задивився кудись углиб вершин. — Мене закинула сюди війна. Я був офіцером австро-угорської армії. Полюбив дівчину… а її батьки вже просватали за другого…

— Ти знаєш, — старий обернувся до Дмитра, — і йому здалося, що в очах Юра зблиснули сльози. — Молоді люди найближчі до Бога, як діти — бо вони дивляться на світ серцем! Вони закохуються — і відкидають застороги розуму! Вони йдуть проти всього світу — тільки за своїм серцем…

Дмитро вражено слухав тишу, яка огорнула слова старого. Йому хотілося чути, що було далі, — але він боявся сколихнути ниточку довіри, що пролягла між ними…

— Вона була ангелом, а я був несамовитим мисливцем. Я закрутив її у вихорі шаленої пристрасті — моя туга за раєм після місяців, проведених в окопах, серед трупів і застиглих очей смерті… я пив цей рай, захлинаючись від щастя…

Якби мені хтось сказав, яким буде похмілля, — чи зміг би я зупинитися?

Слова старого потекли так легко, так не по-старечому, — Дмитрові на мить здалося, що він бачить перед собою могутнього лицаря в красивому мундирі, з шаблею при боці. От звідки в діда ця вишукана мова, глибоко прихована інтелігентність!

— Як добре, що Бог кладе перед нами пелени, аби ми роздирали їх перед своїми очима в хвилини болю і прозрівали! Бо якби не було тих пелен, цього роздирання тайн життя стражданнями, — ким би ми стали?

Ти кажеш: у тебе все ніби нормально… ти ж уже не бачиш за крок перед собою — і летиш у прірву… І ця прірва розмита, ти можеш розчинитися в ній — і не помітити, як, перетворишся лише в холодний попіл… Але так має бути, так має бути…

Старий витяг люльку, затягнувся димом, і очі його засиніли, як небо…

— Ми втекли з нею в гори. Втекли у грозу, надіючись, що злива змиє наші сліди. Ми нічого не обдумували, не планували, не будували жодних ілюзій… Кругом була війна і смерть, а наша любов заквітла серед пекла, — і ми рятували її від погибелі!

Ми видряпалися на високий кряж. Десь тут пролягали опришківські стежки, якими вони колись переходили в Румунію. Треба було пройти зовсім небагато, — лише подолати стрімку річку, яка зараз здичавіла і з гуркотом металася між берегами… У неї виник відчайдушний план. В одному місці ріка звужувалася, і верхівки дерев міцно спліталися між собою. Ми полізли на дерево. Гроза не вщухала, потоки води заливали очі, гілля було слизьким і зрадливим…

Вона вхопилася за гілку і зависла над потоком. Ми не могли повзти разом — щоб не зламати дерево своєю вагою… І тут її рука ковзнула, — і вона полетіла в потік…

Старий перевів подих. Затягнувся димом, закрив очі і ніби заснув.

Стало так тихо, ніби хтось підняв руку — і в одну мить стер всі звуки. Дмитро чув, як стукає його серце…

— Моя душа в один момент відділилася від тіла… — старий заговорив так тихо, що його голос став схожим на шелест. — Я випередив її, обхопив руками і постарався відтягнути її тіло від середини потоку. Я хотів упасти першим, щоб вона впала на мене…

Тільки в останню мить побачив своє тіло, що летіло згори…

Вона впала на берег, — але чомусь голова її різко шарпнулася і

1 ... 33 34 35 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мольфар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мольфар"