Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 2"

Звістку про те, що відбувалось, напевне внесли у вуха Кейсові, як тільки скінчилась церковна служба, і того ж таки дня він вибрав хвилину, щоб зустріти мене посеред селища. Він напосівся на мене так завзято й вороже, що я відчув: обминути його буде тільки на шкоду.

«Оце називається праведний чоловік! — сказав він тубільною мовою. — Він виголосив казання проти мене, але в серці в нього було не те. В казанні він говорив про любов до Бога, але ті слова були в нього не в серці, а тільки на язиці. Хочете знати, що було в нього на серці? — вигукнув він. — Зараз я вам покажу!» — І, клацнувши пальцями біля моєї голови, він немовби вихопив з неї долар і підніс його вгору.

По юрбі пробіг такий гучний гомін, як той, що ним полінезійці могли б зустріти чудо. А я стояв остовпілий. То був звичайнісінький цирковий фокус, удома я бачив його раз із двадцять, але як переконати в цьому тубільців? Я пошкодував, що сам не вчився ілюзіонізму замість гебрейської мови, аби відплатити цьому пройдисвітові його ж таки монетою. Але що вдієш: я не міг стояти й мовчати, а якихось сильних слів у мене не знайшлося.

«Будьте ласкаві більш не доторкатись до мене», — сказав я.

«І не подумаю, — відказує він. — І долара вашого не візьму. Ось він», — і кинув монету мені під ноги. Мені потім сказали, що вона там три дні пролежала.

— Мушу сказати, він добре зіграв, — озвався я.

— О, він розумний, — погодився містер Тарлтон, — а який небезпечний, це ви вже самі побачили. Він причетний до страхітної смерті того паралітика; його звинувачують в отруєнні Адамса; він вижив звідси Вігорса наклепами, що могли призвести й до вбивства, а тепер нема сумніву, що він завзявся спекатися вас. Як він гадає це зробити, ми ще не знаємо, та це напевне буде щось новеньке. Винахідливість у нього невичерпна.

— Він завдає собі чимало клопоту, — сказав я. — А, власне, заради чого?

— А скільки копри збирають у цій окрузі, як ви гадаєте? — спитав місіонер.

— Та, мабуть, тонн із шістдесят, — відповів я.

— І який прибуток тутешнього агента? — знов спитав він.

— Десь зо три фунти, — відповів я.

— Тоді можете самі порахувати, скільки він виграє на цьому, — сказав містер Тарлтон. — Але для нас найважливіше побороти його. Ясно, що це він розпустив якусь чутку про Аму, аби віддалити її від усіх і підкорити своїй лихій волі. Це йому не вдалось, а побачивши, що з'явився новий конкурент, він надумався використати її інакше. Але найперше — це з ясувати, що сталося з Наму. Слухай, Амо, а як повівся Наму, коли люди почали цуратися вас із матір ю?

— Однаково, що й усі, — відказала Ама.

— Боюся, що пес повернувся до своєї блювотини, — сказав містер Тарлтон. — Але що я зможу зробити для вас? Поговорю з Наму, попереджу його, що за ним стежать; дивно буде, якщо він і далі поводитиметься негоже, коли буде насторожений. Все ж ця осторога може підвести, і тоді вам доведеться поткнутися кудись інде. У вас тут є двоє людей, до кого можна звернутися. Насамперед — отой священик, що може захистити вас ради католицьких інтересів; їхня громадка тут мізерна, але там двоє ватагів. А потім іще старий Фаясо. О, якби це років кілька тому, вам би не був потрібен більш ніхто; але його вплив дуже ослабнув, перейшов у руки Маса, а Маеа, боюся, один із Кейсових попихачів. У крайньому разі, якщо станеться щось зовсім кепське, пошліть кого або самі приїдьте до Фале-Алії, і хоча в мене з місяць не буде справ на цьому кінці острова, я подивлюся, що можна буде зробити.

Містер Тарлтон попрощався з нами, а за півгодини його веслярі вже завели пісню й за облавками місіонерського човна почали зблискувати весла.

Чортівня

Минув майже місяць без якихось великих пригод. Увечері після нашого шлюбу прийшов Калоша, поводився страшенно люб'язно, а потім заходив на смерканні майже щодня викурити люлечку в родинному колі. Він, звичайно, міг погомоніти з Амою, а мене почав учити тубільної говірки й французької мови відразу. Він був добросердий стариган, тільки бруднющий аж страх, і збаламутив мені голову чужими мовами гірше, ніж коли будували Вавилонську вежу[18].

То була єдина наша розвага, і завдяки їй я почувався не таким самотнім, але ж вона не давала ніякої вигоди, бо хоча священик приходив, і сидів у нас, і балакав, та ніхто з його пастви не потикався до моєї крамниці, і якби я не придумав іншого способу, на складі в мене не було б і фунта копри. А придумав я ось що: Фаавао, Амина мати, мала десятків зо два родючих пальм. Звичайно, найняти робітників ми не могли через оте табу, і я з жінкою та з тещею заходився робити копру своїми руками. Копра виходила така, що аж слинка текла — я й гадки не мав, як дурили мене тубільці, поки не насушив тих чотирьох сотень фунтів власними руками, і така легесенька, що мені кортіло самому підмочити її.

Коли ми працювали, чимало юнаків цілі дні гаяли, аби подивитись на нас, а одного разу прийшов і той чорнюк. Він стояв віддалеки серед тубільців, і сміявся, і корчив із себе великого пана та бозна-якого дотепника, поки мене взяло за печінки.

— Агов, ти, чорнюче! — гукнув я.

— Я не говорю до вас, сер, — відказав чорнюк. — Я розмовляю осьде з цими джентльменами.

— Я бачу, — сказав я, — але я, з ласки твоєї, говорю до тебе, містере Чорний Джеку. І я хочу спитати тільки одне: ти бачив Кейсову розмальовану пику десь із тиждень тому?

— Ні, сер, — відказав він.

— Ну гаразд, — сказав я, — тоді я десь так хвилини за дві покажу тобі її рідного брата, тільки чорного.

І рушив до нього — повільно-повільно, не піднімаючи рук, але в очах моїх, якби хто не полінувався до них заглянути, світило щось лихе.

— Ви ниций, хулігарний тип, сер, —